— Допоможіть нам! Сховайте нас!
— Як же ми сховаємо вас? Нас самих чекає те ж саме.
І все-таки бараки приймали їх. Зривали іудейські знаки з їх одежі, чіпляли натомість інші. Кен поклав частину з тих, що просили допомоги, в ліжка як хворих, видавши їм перед тим нові трикутники і помінявши їх номери. Деякі з нещасних зацькованих в’язнів вирішили самі шукати собі сховища і позалазили в підвал, де була покійницька ревіра. Інші побігли до стаєнь маленького табору, і там загубилися серед різноплемінної маси в’язнів. Вони зовсім забули в цю страшну годину про те, що саме тут було найбільше в’язнів єврейської національності з різних країн. Але хто може тверезо міркувати, хто може довго роздумувати, коли за ним женеться лютий вовк...
Ті євреї, що позалишалися в бараках, покірно чекали своєї долі. З жахом дивилися вони в очі невблаганному майбутньому, мовби заворожені страшним наказом, що віщував їм смерть. Блокові, теж в’язні-євреї, не почували в собі мужності, щоб дати команду шикуватися і йти до воріт. Там їх, напевно, підстерігає смерть! То чи не краще чекати її тут?
***
Бохов боровся з собою. Наважитися і, всупереч забороні, вибігти на подвір’я безлюдного табору? Бо хто ж із членів ІТК, крім нього, міг тепер допомогти Кремеру? І Бохов побіг до контори.
— Ну? Що тепер? — зустрів його Кремер так, ніби він давно чекав на нього, і в цьому запитанні зовсім не почувалося безпорадності.
— Зволікати з відправкою транспорту, доки це буде можливо!
— А чи надовго вдасться нам відтягти виступ?
— Байдуже! Навіть якщо це буде всього кілька зайвих годин, Вальтер, навіть годину!
У гучномовці щось клацнуло. Прозвучав голос Рейнебота, уже зовсім не такий недбалий і цинічний, як завжди:
— Староста табору — до рапортфюрера!
Щоразу, коли лунала ця команда, Кремер мимоволі здригався в душі. Ось і тепер він змучено тупнув ногою і погрозив кулаком ненависному гучномовцю.
— А бодай тобі!
Кремер надів шапку, натягнув на себе пальто. Бохов мовчки стежив за поквапливими рухами друга.
— Вальтер!—гукнув він Кремера.
— Ну іцо таке?
Все, що вони хотіли сказати один одному, вилилося в цих скупих коротких вигуках. Вони без слів зрозуміли один одного. Кремер махнув рукою: не треба, мовляв, про це говорити.
— Вертайся до свого барака, я зроблю все, що треба...
Рейнебот нетерпляче зустрів Кремера.
— Де ж євреї? Подбайте, будь ласка, щоб ці хлопці вишикувалися на майдані! Чи, може, ви гадаєте, що це вже не ваше діло?
— Я був у бараках і розпорядився про виконання вашого наказу, — збрехав Кремер.
— Розпорядився, розпорядився! — закричав Рейнебот. — Цю наволоч посилають на роботу! Рівно через годину вони повинні зібратися тут, інакше нарікайте потім на себе!
Як невимовно важко було йому йти від кабінету рапортфюрера до єврейських бараків. Черевики Кремера були ніби налиті свинцем. З його грудей, здавалося, от-от вирветься крик:
— Лишайтеся в бараках, товариші! Ніхто не піде нагору! У нас є зброя! Ми захистимо вас!
Але він заглушив у собі цей крик і ввійшов у перший барак.
Перелякані обличчя, стримувані ридання... Нещасні в’язні тісно оточили його, ніби сподіваючись, що він приніс їм порятунок.
— Ми залишимось тут! Ми не підемо!
Кремер мусив зробити над собою надлюдське зусилля, щоб виконати свій важкий обов’язок.
— Ви повинні йти, товариші. Ми теж мусимо йти... — Кремер обернувся до молодого блокового, якого добре знав, — Накажи їм шикуватися, Акім, інакше не можна. Поволі, розумієш ти, поволі. Нехай отой, там нагорі, покричить іще кілька разів. Можливо, нам вдасться затягти відправку транспорту до вечора. Вночі вони не евакуюватимуть вас. А завтра все може змінитися.
Кремер не сказав ні слова, коли в’язні за наказом свого блокового почали нерішуче й поволі шикуватися. Він рушив до другого барака. Тут староста застав таку ж саму картину. Охоплені розпачем люди раз у раз поверталися бігом до барака, не встигши ще построїтися надворі. Колона не могла ніяк вишикуватися.
Коло вікон сусіднього ряду бараків з’юрмилися в’язні, спостерігаючи цю страшну сцену. З польських бараків теж добре видно було цю картину. Пшібула разом з кількома' товаришами з групи Опору припав до вікна, міцно упершись кулаками в шибку.
— Прокляття! І ми мусимо спокійно дивитися на це! Прокляття!
Товариші поділяли його обурення. Мовчки спостерігали вони драму, що розгорталася там, надворі, і їхні очі палали від люті й гніву. Але вони бачили також і те, що Кремер зовсім і не старається внести лад у цей хаос. Тільки-но частина в’язнів з одного єврейського барака виходила надвір, як він уже прямував до другого. І одразу ж ті, які щойно повиходили, знову зникали в бараці. Так продовжувалося, мабуть, з добру годину.
— Де євреї? Староста табору! Накажіть їм негайно вишикуватись!
Цей наказ, що пролунав із страшного гучномовця, вніс ще більше безладдя в розбурхану людську юрбу. Ось перед одним з бараків сяк-так ніби вдалося вишикувати колону, але тілько-но вона наблизилася до сусіднього барака, як вмить розсіялась, і в’язні розбігалися по бараках або, голосячи, ридаючи, проклинаючи, благаючи, шукали захисту у своїх єдиноплемінників. Вони обнімалися один з одним, цілувалися, прощалися навіки.
Блоковий знову й знову умовляв їх, що треба шикуватися. Але вони тікали в бараки, заповзали під нари або ховалися у відхожих місцях, не розуміючи, що все це їм не допоможе. Вовк вчепився пазурами в свою здобич, вгризався в її тіло, цькував її і не давався, щоб його струснули.
Знову загорлав жахливий гучномовець:
— Староста табору! Накажіть негайно шикуватися!
Кремер насилу проштовхався в барак крізь безладну юрбу в’язнів, схожу на розтривожений рій бджіл, і важко сів за стіл поряд з молодим блоковим. Акім бачив, як ручиться староста.
— Мабуть, доведеться вийти на майдан, — сказав він, — все одно нічого нам не допоможе.
Кремер люто змахнув руками і щосили стукнув кулаками по столу. Внутрішнє напруження в ньому дійшло до краю, здавалося, воно ось-ось вибухне з страшною силою. Він зірвався на рівні ноги і, вибігаючи з барака, крикнув Акімові:
— Виходити й шикуватися тільки тоді, коли той, на горі, почне знову репетувати, тільки тоді!
***
Вже кілька разів Шваль дзвонив рапортфюрерові, вимагаючи негайно відправити єврейський транспорт. Юрба блокфюрерів, наче зграя лютих псів, вже підстерігала їх за вікнами караульні біля воріт табору.
Минуло ще півгодини, майдан лишався порожній.
Чого б тільки не дав Бохов, щоб не бути зараз прикутим до свого барака цим наказом, що паралізував увесь табір! Але сповнений страшенного нетерпіння, охоплений болісною невідомістю, він міг тільки чекати.
Що робить Кремер? Що діється зараз у блоках єврейських товаришів? Що робиться там, нагорі, біля воріт табору?
Нараз новий наказ розітнув напружену тишу:
— Табірній охороні негайно з’явитися до воріт!
З тону Рейнеботового голосу Бохов ясно відчув, що рапортфюрерові, нарешті, урвався терпець.
— Вони підуть на все, — сказав він, і в’язні, що разом з ним з нетерпінням чекали новин у бараці, стурбовано втупилися в зловісний гучномовець, який з кожним новим наказом ставав дедалі ненависнішим і небезпечнішим.
— Ось тепер вони візьмуться за табірну охорону, — промовив один з в’язнів, порушивши мовчанку.
Зненацька хтось почав декламувати:
Попелища похмурі Залишили люті бурі.