У пустих провалах вікон Причаївся жах.
Лиш сюди хмаринки білі Плинуть в небесах.
Дехто засміявся. Але сміх цей прозвучав невесело.
Взагалі табірна охорона поспішала на виклик до воріт бігом. Та на цей раз вона марширувала до майдану неквапливим розміреним кроком. Так вони вигравали кілька зайвих хвилин, а зволікання зараз було для них над усе.
З напруженою увагою стежили в’язні, стоячи біля вікон переднього ряду бараків, за тим, що відбувається біля воріт. Ось до воріт наблизилися строєм сто чоловік табірної охорони. Потім в’язні побачили, як через ворота пройшов Рейнебот, як капо відрапортував йому; Рейнебот віддав якийсь наказ, табірна охорона виструнчилася, і рапортфюрер знову зник за ворітьми.
Минуло кілька хвилин. Зненацька вартові есесівці розчинили навстіж залізні ворота, і ціла зграя блокфюрерів з палицями в руках несамовито вдерлася в табір і побігла вниз по майдану. В’язні біля вікон збуджено загомоніли:
— Вони подалися за євреями!
Есесівці, мов скажені пси, кинулися на в’язнів-євреїв, які з розпачливими криками почали тікати до бараків. Але блокфюрери, щосили б’ючи їх палицями, виганяли нещасних назад.
В самій гущі цього пекельного сум’яття був Кремер. Він затуляв собою нещасних від ударів знавіснілих есесівців, не звертаючи уваги на те, що на його голову теж сиплються удари палиць. Частина блокфюрерів позамикала входи до бараків, інші погнали збезумілу юрбу людей до майдану. Ті, що падали по дорозі на землю, були розтоптані в цій страшенній штовханині, інших штурханами чобіт знову піднімали на ноги.
Кремер лишився сам один, після того як зникла з очей ця страшна процесія. Від спорожнілих будівель віяло пусткою. Навкруги валялася смугаста одежа, шапки, убогі ковдри, кухлі, миски; столи і лави всередині бараків були поперекидувані, шафи розчинені навстіж. У приміщеннях для спання валялися на підлозі розірвані і потоптані ногами солом’яні матраци. Зі стола блокового звисала подерта на клапті карта театру воєнних дій.
Важко, дихаючи, Кремер довгенько стояв тут, намагаючись заспокоїтись. Староста скидався зараз на смертельно пораненого звіра, який, здавалося, от-от упаде на землю. Він зсунув на потилицю шапку, витер рукою піт з лоба, потім рука його безсило звисла вздовж тіла. Поволі озирнувся навколо і вийшов з барака. Тут йому вже нічого було робити...
Щоб стримати кількатисячну юрбу зігнаних на майдан в’язнів, табірній охороні довелось оточити великий простір біля воріт. Блокфюрери кудись зникли. Біля будинку комендатури нікого не було видно.
Натовп уже стояв годину, другу. Посутеніло. А транспорт все ще не міг вирушити. Шваль раз у раз дзвонив по телефону, вимагаючи з’єднати його з Веймарським вокзалом. Але товарні поїзди, що стояли напоготові, не могли виїхати, шлях було закрито.
Знову минула година, а люди все ще стояли біля воріт. Над їхніми головами на головній сторожовій вишці походжали чергові патрулі, час від часу з цікавістю позираючи на величезну юрбу. Оточивши зігнану докупи масу людей, взявшись за руки, мовчки стояли табірні охоронники. Охоплені страхом, чекали своєї долі в’язні-євреї. Тут, на очах у вартових-есесівців, ніхто з них не наважувався заговорити з охоронниками. Але очі їх благали: ви ж такі самі люди, як і ми, чого ж ви тримаєте нас?
Один з охоронників, побачивши спрямований на нього нерухомий погляд в’язня-єврея, подумав: «Якщо він зараз побіжить, я не буду його затримувати...»
Мабуть, таки існує на світі таємнича мова думок. Обидва в’язні тайкома обмінялися поглядом. В’язень-єврей випростався, затаїв дух. Здавалося, він збирав усі свої сили, зважуючись на щось. І раптом він нахилився. Охоронник відчув, як його сусід зробиь такий рух, ніби хотів затримати в’язня, але той уже просковзнув у них під руками і чимдуж побіг униз.
Ця смілива втеча сколихнула всю юрбу. Ось уже чотири, п’ять, десять чоловік, наслідуючи приклад свого товариша, теж помчали іцодуху вниз із майдану. Весь натовп заворушився, почав напирати на охорону. Охоронники намагалися стримати їх. Але між ними вже виникла мовчазна домовленість, ніби таємнича передача думок на відстані. Табірна охорона про людське око ще неначе стримувала втікачів, але тільки для того, щоб вони не розбігалися всі водночас. Через хвилину по тому охоронники самі піднімали вище руки, щоб новій партії в’язнів легше було тікати.
Дивні думки снувалися в цей час в голові охоронників. Що ж ми, мовляв, можемо зробити? Вони знову порозбігаються від нас геть усі. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб стримати їх, але все даремно...
Але найбільш дивувало те, що біля воріт не помітно було ніякого руху. Ні вартові на вишках не піднімали тривоги, хоч, незважаючи на темряву, вони не могли не помітити цих масових втеч, ні Рейнебот чи хто-небудь інший з адміністрації не з’являлися на майдані. З того боку не долинало ні звуку! Та в’язням ніколи було думати про те, чим же пояснити цю нечувану-й неможливу досі поведінку есесівців. Може, Рейнебот зараз у коменданта? А можливо, вартові на вишках думають собі: «Тікайте, куди хочете, яке нам діло. Так чи інакше скоро всьому буде кінець».
Група за групою зникали з майдану в’язні, і от уже біля воріт лишилася сама табірна охорона. Капо знизав плечима:
— Ну що ж, ходімо й ми. Мерщій шикуйтеся!
Тихо, ніби боячись, щоб їх хтось не почув, шикувалися охоронники в колони. Спершу трохи нерішуче, але з кожною хвилиною все упевненіше, рушили вони маршовим кроком униз із майдану.
За першим рядом бараків назустріч їм вийшов Кремер, який спостерігав з вікна усе, що трапилось. Капо лише безпорадно знизав плечима.
— Розходьтеся швидше по своїх бараках, — сказав Кремер. Що лишалося йому ще робити?
— Розходьтеся й ви, — повернувшись до контори, сказав він також і до в’язнів, що сиділи там, а потім і сам рушив до свого 3-го барака.
— А, нехай воно западеться, — різко відповів він на запитання Вундерліха, чи буде він сьогодні давати свисток на ніч, — Я взагалі не буду більше свистіти.
Незрозуміло було, як це після втечі в’язнів-євреїв нічого не трапилось. Чи, може, Рейнебот, повернувшись від коменданта, сказав собі щось приблизно таке ж саме, як і вартові на кулеметних вишках? Чи доповів віїч взагалі комендантові про те, що євреї порозбігалися? А де ж був тоді Клюттіг? Отой уже напевно шаленів би від люті і зчинив би такий шум біля воріт, що небо за макове зернятко здалось би.
Настала ніч. У бараках уже знали, що табірна охорона дала змогу євреям порозбігатися з майдану, і всі ждали, що ж буде далі. Вони недовірливо й насторожено вслухалися в тишу, чекаючи щохвилини, що ось-ось загорлає гучномовець! Однак лиховісні скриньки висіли над дверима бараків мовчазні й німі. Нестерпно важко було чекати. Один за одним в’язні роздягалися і заповзали на свої нари.
***
Довго ще не засинали в маленькому таборі німецький писар і обидва польські санітари. Кінчалася вже друга ніч, відколи Прелль стояв, скорчившись у своєму сховищі.
Зігнуте тіло страшенно боліло. В мускулах спини ніби вогнем пекло. Ноги раз у раз підломлювались під ним. Він не міг повернутися, не міг сісти, стати навкарачки. Можна було лише притулитися головою до стінки смердючої ями. День зараз надворі чи ніч? Скільки днів проминуло вже — один, два чи чотири? Прелль застогнав, він зовсім ослаб і почував себе вкрай знесиленим. Він заплющував очі, але спати не міг. Поки Прелль стояв нерухомо, біль притуплявся, причаївшись десь у спині, але як тільки він робив хоч найменший рух, біль вогнем обпікав тіло. Прелль зціпив зуби.
Раптом він здригнувся. Над його головою забряжчала ляда. В голові Прелля промайнуло: «Піймався!»
І враз він почув чийсь тихий шепіт:
— Фріц! Друже! Чи ти ще живий там?
Чиїсь руки простяглись до нього і витягли його з ями.
Прелль весь тремтів. Вогке й холодне нічне повітря проймало до кісток.
— Швидше до барака!
Поляки підхопили його з обох боків під руки і майже поволокли за собою, бо закляклі ноги не слухались його.