І ось він уже відпочиває в закапелку блокового писаря.
Писар приніс йому кухоль теплої юшки. Тремтячими руками Прелль підніс його до рота, і цей напій приємним теплом розлився по його жилах. Лише тепер згадав він, що в нього в кишені є хліб. Витяг вже зачерствілу скибку і зубами відірвав шматок.
Зненацька до барака стрімголов убіг один із поляків:
— Вони йдуть!
Прелль прожогом схопився з місця і вибіг у темряву ночі. Санітари й писар і собі помчали за ним. Вони бігли до люка каналізації.
В ту мить, коли Прелль -хотів уже сковзнути в отвір, з-за барака показалося двоє есесівців, схожих здалеку на розпливчасті тіні. Перед ними біг, шукаючи сліду, великий собака. Час від часу есесівці освітлювали собі дорогу затемненими ліхтариками.
Четверо в’язнів закам’яніли на місці, боячись навіть дихнути.
Есесівці проходили вздовж бараків, всього метрів за п’ятнадцять від них. Порипував щебінь під їх ногами.
Розширеними від страху очима дивився Прелль, як есесівці наближаються до них. Ось вони перетнули вільний простір поміж бараками, де був каналізаційний люк. Так само чітко й виразно, як четверо в’язнів бачили тепер есесівців, і ті мусили бачити їх...
Поміж ними лежало всього кілька метрів. Чи затримаються вони, зупиняться?.. А собака? Підвів морду? Принюхується?.. В цю страшну мить серце ніби спинилося в грудях... Есесівці перетнули незабудований простір, рушили далі вздовж стін бараків... ще далі... Голови чотирьох в’язнів повернулися в тому напрямі, куди прямували есесівці, їх очі впивалися в нічну пітьму...
Смерть у всій своїй моторошній лиховісності пройшла зовсім близько від них, чорне небесне склепіння встояло, не звалилося на їх голови.
Прелль беззвучно зник в отворі каналізації. Тихо стукнуда ляда над його головою. Прелль прихилився головою до стінки, вкрай знесилений. Тільки тепер він відчув, які це були страшні хвилини...
***
Другого ранку Бохов одним з перших прийшов у контору до Кремера, кімната якого стала справжнім збірним пунктом. Операція по врятуванню сорока шести приречених на смерть, втеча в’язнів-євреїв минулого вечора були відкритим викликом на бій, і всі вони — Кремер, Бохов, блокові, що теж зійшлися до контори, так само, як і в’язні в бараках, чекали репресій. Досі есесівська адміністрація якнайсуворіше карала в’язнів навіть за найменше порушення дисципліни.
У таборі, поміж бараками, заворушився народ. В’язні збиралися групками, висловлювали різні здогади про те, що може сьогодні трапитись. Марно чекав Кремер Рейнеботового наказу шикувати табір на перевірку. Коли настала встановлена для цього година, Рейнебот тільки наказав з’явитися на роботу «прикомандированим» командам, зайнятим на солдатській і офіцерській кухні. Всі інші робочі команди лишилися в таборі.
Те, що сьогодні в’язнів не скликали на загальну перевірку, було так само незвично, як і те, що есесівці не вдалися досі до репресій. Кремер неспокійно позирав на годинник над ворітьми табору. Минуло вже дві години після встановленого часу.
— Сьогодні перевірки не буде, — сказав він, — і взагалі більше не буде ніяких перевірок...
— Я чув, — просторікував один з блокових, — ніби комендант зв’язався по телефону з сусіднім аеродромом і зажадав, щоб сюди прислали бомбардувальну авіацію.
Кремер схопився з місця.
— Чув, чув! — накинувся він на блокового, — Казна-що ти чув! Бракувало ще тільки, щоб ми самі почали поширювати різні плітки і сіяти паніку!
— Глядіть, щоб у вас голова не пішла обертом від брехливих чуток, — перестеріг Бохов, — Побачимо, як вони реагуватимуть на втечу євреїв.
— Не подобається мені цей спокій, — пробурчав Кремер.
В гучномовці клацнуло. Всі напружено втупилися в нього очима. Ось почулося випробувальне дзижчання мікрофона і, нарешті, голос Рейнебота:
— Староста табору, слухайте мою команду! Вишикуйте весь табір на майдані.
Рейнебот повторив наказ, потім знову щось клацнуло, і гучномовець замовк. В кімнаті запала незвичайна тиша. Усі мовчали, на їх обличчях можна було ясно прочитати, про що вони думали.
У таборі зчинився страшенний переполох. Всі ті, кого команда застала надворі, побігли до своїх бараків, скрізь панували неймовірний галас і штовханина.
— Ми не підемо! Ми не допустимо, щоб нас евакуювали!
Не минуло й кількох хвилин, як увесь табір ніби вимер, ніде не видно було ані душі!
— Ми не підемо, ми не підемо!
Повернулися з контори, від Кремера, блокові.
— Ми не підемо! — закричали їм в’язні.
— Ми мусимо йти, — відповіли блокові.
Збігла ще одна година.
А тимчасом Клюттіг і Рейнебот зійшлися у Шваля. Рейнебот доповів із легкою іронією:
— Пане комендант, табір не виходить на перевірку.
— Як це так? Не виходить? — тупо закліпав очима Шваль.
У відповідь Рейнебот лише знизав плечима. Зате Клюттіг несамовито загорлав:
— Ці хлопці давно вже догадалися, що з вами їх ніхто й пальцем не торкне!
Стараючись уникнути відкритої сутички, Шваль перебив Клюттіга своїм поблажливим «ба-ба-ба»; до того ж, в цю мить задзвонив телефон, його повідомили, що товарні вагони на станції готові до відправки, і він хвастовито кинув Клюттігу:
— Ну, от бачите, чого ж ви хочете? Поїзди будуть відправлені.
Раптом Шваль і собі загорлав на Рейнебота:
— Накажіть їм негайно ж знову вишикуватися. Якщо рівно через півгодини вони не зберуться на майдані, я пошлю в табір роту есесівців і накажу гнати їх до воріт канчуками! Стривайте! — затримав він Рейнебота, — Передайте мій наказ з усією суворістю, але без погроз, постарайтеся також, щоб у них не склалося враження, ніби ми боїмося їх.
Ледь помітна усмішка промайнула в куточку Рейнеботового рота...
Його повторна команда зчинила ще більший переполох серед в’язнів. У маленькому таборі все завирувало й заворушилося. Блокові й штубові збуджено вигукували:
— Шикуйтеся, шикуйтеся!
Немов худоба, яку женуть на заріз, напирали один на одного й штовхалися в’язні, що з’юрмилися докупи перед бараками. Чути було зойки, крики на різних мовах, ніхто не хотів вирушати перший. І жоден з блокових, що бігали, штовхалися, лаялись, кричали в цьому знавіснілому людському гурті, не старався вишикувати їх як слід і повести на майдан. Це було топтання на місці, розпачливе топтання на одному місці.
В усьому таборі діялося те ж саме. Хоч в’язні й зібралися перед бараками, але довго ще в їхніх лавах не можна було встановити ніякого ладу.
В такій метушні і штовханині проминула ще година.
Кремер побіг до маленького табору. Саме тут і наздогнала його ще одна команда Рейнебота:
— Староста табору, звеліть в’язням шикуватися, звеліть шикуватися!
Цей наказ прозвучав так погрозливо, що Кремерові досить було тільки стати на чолі безладного натовпу, як уся маса в’язнів рушила за ним. Барак за бараком, під командою блокових, вишикувалися вони в колони і поволі поповзли вгору, до майдану. По дорозі до колон маленького табору приєднувалися й інші в’язні. На своїх місцях у таборі позалишалися тільки санітари ревіра та інфекційного шістдесят першого барака разом зі своїми хворими, так само як і без цього ізольовані від табору радянські військовополонені.
Давно вже настав день, коли табір, нарешті, вишикувався на майдані. Проте на місці, де звичайно стояли в’язні-євреї, не було сьогодні видно анікогісінько, бо всі вони загубилися в загальній масі, зникли в надрах велетенського квадрата.
Як тільки квадрат вишикувався на майдані, в гущу його кинулися есесівці, — блокфюрери та командофюрери, — і почали палицями та штурханами виштовхувати й виганяти з рядів усіх, хто хоч трохи скидався зовні на єврея. Ряди в’язнів не розступалися перед есесівцями, а хвилювалися, немов колосся на ниві. Євреї прослизали між рядами, ховалися за спини передніх; коли ж есесівці знаходили їх, то нещадно лупцювали. Багаті жнива зібрали блокфюрери серед в’язнів маленького табору. Незабаром вони познаходили і палицями повиштовхували з рядів усіх євреїв і погнали їх до воріт. Тут вони збилися тісно докупи, тремтячи від страху. Чути було, як за колючою загорожею табору гавкають собаки.