Очевидно, блокфюрери, що лишилися на майдані, одержали якийсь наказ, бо вони раптом теж побігли до воріт.
Хвилювання в рядах трохи вщухло, в’язні стояли знесилені, немов хто повипускав їм усю кров із жил.
А тимчасом біля воріт блокфюрери знову накинулися на в’язнів-євреїв з палицями, намагаючись вишикувати безладну юрбу в струнку колону, звідкись з’явилась сотня озброєних карабінами есесівців з собаками, і Рейнеботів голос пролунав з гучномовця над ворітьми, лунко роздягаючись над майданом:
— Усім іншим — розійтись по бараках!
З гарячковою поспішністю в’язні скорилися цьому наказові.
Немов нестримний вируючий потік, потекли маси в’язнів назад у табір. Перед бараками цей потік почав застоюватись, застопорюватись через тісноту, поки, нарешті, широко розлився по всьому табору. Швидше всередину рятівних бараків!
Немов загнані звірі, в’язні, важко дихаючи, знесилено опускалися на лави. Так ось який він, кінець! Тепер кожен з них знав, що чекало його.
Скориставшись із загальної метушні, що зчинилася під час відправки транспорту, Богорський побіг до Бохова: вони швидко домовилися про все. Одразу ж після цього Богорський поспішив далі, щоб повідомити Кремера, а Бохов помчав до барака Пшібули. Молодий поляк мав у свою чергу викликати Кодічека.
Не минуло й кількох хвилин, як усі члени комітету зібралися на нараду в сімнадцятому бараці. Обличчя їх ще палали. Руки Кремера, коли він зсунув з лоба шапку, тремтіли.
Пшібула сів на нари, дихання з свистом виривалося крізь його зціплені зуби, він стукнув кулаком об кулак. Богорський розумів, що мучить молодого поляка.
— Нєт, — коротко сказав він і заперечливо похитав головою.
Пшібула звів на нього погляд, Богорський побачив, як приховані вогники спалахнули в його очах, і вів далі по-польськи:
— Ми повинні, вичікуючи, боротись, і, борячись, вичікувати...
Від цієї вдаваної холоднокровності Богорського Пшібулі урвався терпець.
— Вичікувати, завжди вичікувати! — з мукою простогнав він.
Проте всі вони були ще збуджені, охоплені гарячковим нетерпінням, і Богорський і всі інші товариші, це ж саме гарячкове нетерпіння звучало і в словах Бохова:
— Товариші, нам пощастило більш ніж цілий день зволікати з відправкою першого транспорту.
Він мусив спинитися, бо йому враз перехопило подих.
Пшібула змучено ударив кулаком по коліну.
— Завжди зволікати, зволікати! — знову простогнав він.
Ніби й не почувши цих слів, Бохов звернувся до Кремера, хоч те, що він сказав, було прямою відповіддю Пшібулі:
— Від тебе тепер залежить усе, Вальтер. Зволікати й зволікати! — Потім, обернувшись до Пшібули, він закричав хрипко й приглушено: — Інакше не можна!
Пшібула стомлено підвівся:
— Добже...
— Послухай, що я тобі скажу, — звернувся Богорський до поляка. — Ми безсилі, бо не можемо перешкодити евакуації. Хай і так. Але й фашисти теж безсилі. — І Богорський заговорив, звертаючись уже до всіх товаришів: — Та ми ставатимемо все сильніші, чим ближче підходитиме фронт, а фашисти стануть ще слабкіші.
Богорський взяв Кремера за плече:
— Якщо Клюттіг скаже тобі: «Підготуй транспорт», — ти відповіси йому: «Так точно, я підготую транспорт».
І Богорський продовжував жваво говорити з Кремером, звертаючись водночас і до всіх членів комітету. Він говорив про те, що транспорти повинні комплектуватися так, щоб туди потрапили в першу чергу політично й морально ненадійні елементи табору. Треба очистити атмосферу табору.
— Ти повинен діяти, як генерал на війні, — сказав він Кремеру. — Твої розпорядження дорівнюються наказам і мусять виконуватися беззаперечно. Ти зрозумів?
Кремер мовчки кивнув головою.
Зненацька завила сирена. Її виття ставало дедалі пронизливішим і заповнювало весь табір.
— Хорошо!—тріумфував Богорський. —Тривога! Нехай щодня буде тривога. Один раз, двічі на день, тоді вони не зможуть евакуювати!
— Треба розходитись! — наказав Бохов.
Коли Кремер хотів разом з іншими вибігти з барака, Богорський затримав його.
— Товариш, — тепло сказав йому Богорський.
Кремер простяг росіянинові руку, але той пригорнув його до себе і міцно поцілував.
***
А в камері № 5 розігрувалася та ж сама мовчазна трагедія. Обидва арештанти знову простояли цілісінький день. Але — дивна річ! — відтоді як Мандрил накинув їм зашморги на шию, він більше не приходив до них. За ці дні вони страшенно схудли і скидалися на мерців, самі лише очі палали гарячковим блиском. Густі бороди надавали їхнім обличчям жахливого вигляду.
Вже чимало днів Мандрил не давав їм ні їсти, ні пити, і не часто вдавалося Форсте передати їм крадькома шматок хліба, коли він приходив увечері опустити койки.
Куток, де стояла бляшанка з-під повидла, був геть заповнений нечистотами, які так отруювали повітря, що вони м'ало не задихалися в цьому смороді.
Коли минулого дня Рейнебот наказував вишикувати євреїв, Гефель, витягнувши вперед шию, уважно прислухався до того, що діялося надворі, і раптом зашепотів:
— Маріане...
— Так?
— Ти чуєш?.. Євреї... Їх відпускають... Вони підуть додому... Всі підуть додому...
Сьогодні, з самого ранку, Гефель був охоплений якимсь дивним неспокоєм.
В коридорі бункера панувала мертва тиша. Жодна камера не відчинялася, не чути було ніякого шуму й галасу, які звичайно зчиняв у бункері Мандрил. Так минули перші ранкові години. Вже давно обидва нещасних стояли на ногах, обличчям до дверей. Настав час табірної перевірки. Але за стінами бункера все було тихо.
Все тривожніше ставало на душі у Гефеля.
— Тут щось не так, — схвильовано прошепотів він.
Раптом, забувши про те, що йому наказано стояти на місці, він, хитаючись, підійшов до віконця, уважно визирнув крізь маленький загратований чотирикутник.
Кропінський, перелякавшись, почав пошепки просити його:
— Стань на місце, Андре. Якщо Мандрил побачить тебе коло вікна, — він уб’є нас.
Гефель швидко захитав головою:
— Він не зможе цього зробити! У нас же є зашморг на шиї.
Проте він відійшов од вікна і машинально став на своє звичайне місце. Довгенько стояв він так, пильно прислухаючись; ковтнув кілька разів слину; гострий кадик його поліз угору і жилки на худій шиї запульсували. Потім знову похнюпив голову. Здавалося, він напружено думає про щось.
Нараз він навшпиньках підійшов до дверей камери, притулив вухо до замкової щілини і прислухався.
— Брате, — благав Кропінський, — іди сюди...
Пойнятий раптовим страхом, Гефель глянув на
Кропінського.
— Усі тікають! — вирвалося у нього. — Всі тікають геть!
Він враз випростався біля дверей на весь зріст і тільки підняв руки, щоб несамовито забарабанити кулаками у двері, як Кропінський підбіг до нього і потягнув його назад, у глибину камери.
Гефель виривався з рук Кропінського і збуджено шепотів:
— Вони забули про нас!.. Ми лишилися самі в усьому світі!.. Тепер нам треба задушитись!
Кропінський ніжно пригорнув до себе Гефеля, намагаючись заспокоїти його, але в голові Гефеля все потьмарилось, він випручався з рук товариша, смикнув за вірьовку, так що зашморг на шиї затягнувся, і закричав:
— Задушитись... задушитись!..
Жахнувшись, Кропінський швидко затулив йому рота долонею, заглушивши безумний крик. З несподіваною для нього силою Гефель почав пручатися, зав’язалася відчайдушна боротьба.
Гефелю вдалося відірвати руку Кропінського від свого рота, і в ту ж мить пронизливий крик вирвався з його грудей. Не тямлячи себе від страху, Кропінський намагався утихомирити товариша, затулити йому рота. Задихаючись, Гефель бився в руках Кропінського, і коли йому вдавалося на мить звільнитися від його чіпких рук, різкий крик знову сповнював камеру. Всі намагання Кропінського були марні: крики почули. Двері камери розчинилися, увійшов Мандрил, а за ним — блідий, мов привид, Форсте.