Остовпівши від жаху, Кропінський випустив з рук знавіснілого товариша і нерухомим поглядом втупився у Мандрила. А той не промовив ні слова. Він примружив очі і оцінюючим поглядом, ніби приміряючись, дивився якусь мить на Гефеля, що не переставав несамовито кричати. І враз він змахнув рукою. То був страшний удар. Судорожно шукаючи руками опори, Гефель поточився і відлетів аж у куток, ударився об стінку і впав на підлогу; падаючи, він перекинув бляшанку з-під повидла, і весь огидний смердючий вміст її вилився на нерухомо застигле тіло.
Мандрил спокійно-байдужим поглядом глянув на розпростертого перед ним Гефеля і вийшов з камери. На якусь мить він затримався за дверима. Погрозливо промовив:
— Нехай тільки він мені здохне передчасно...
— Треба було б помити його, — наважився промовити Форсте.
Мандрил холодно зиркнув на нього.
— Хочеш погратися в милосердного самаритянина, га?
Він попрямував до своєї кімнати, не звертаючи більше уваги на прибиральника.
***
Тривога перешкодила відправці транспорту в’язнів-євреїв. Коли завила сирена, Клюттіг наказав з допомогою собак позаганяти збитих докупи людей у напівзруйновану майстерню за межами табору, яка стояла пусткою з часу повітряного нальоту в серпні 1944 року.
Високо в небі пролітали над табором могутні ескадрильї літаків.
На дорозі з Веймара до Бухенвальду повітряна тривога захопила зненацька кількатисячну колону в’язнів, які, тікаючи від американців, прямували до Бухенвальду з його філіалів, розташованих на Гарці і в Тюрінгії. Під моторошне завивання сирен, що долинало із Веймара і навколишніх сіл, сіра сумна процесія поволі пленталася по дорозі. На відкритій рівнині не було жодного укриття. І хоч ескадрильї летіли на такій висоті, що не могли становити прямої небезпеки, есесівці-конвоїри ніби знавісніли, почувши сигнал повітряної тривоги.
Немов розлючені погоничі худоби, вкриті порохом шарфюрери з криками гасали вздовж колон, оточених вартовими конвоїрами, що тримали напоготові карабіни. і зірваними з дерев гілками били вкрай виснажених, брудних і обшарпаних людей, примушуючи їх бігти. Змучені, знесилені люди тісно збились докупи, ніби отара наполоханих овець, і есесівці немилосердно били їх, женучи вперед. Та процесія не мала сил іти швидше.
— Бігом! Бігом! Будете ви бігти чи ні?!
Але зранені ноги відмовлялися служити знесиленим людям, лише судорожно підведені голови свідчили, що люди з останніх сил стараються бігти. А над їх головами загрозливо гули літаки і зі свистом розтинали повітря палиці.
Зранені, закривавлені ноги були обмотані подертим на ганчірки одягом. Важкі дерев’яні черевики за довгу дорогу або десь загубилися, або ж були викинуті геть. Гудіння бомбардувальників і несамовиті крики шарфюрерів зливалися в один страхітливий дует.
— Бігом! Бігом!
Шарфюрери несамовито гасали вздовж колони.
Лунали постріли — це конвоїри пристрілювали тих, що падали від утоми. Мертві тіла відтягали на обочину дороги і там кидали.
— Бігом, бігом!
Удари, постріли, крики, стогін, кров, курява, тупіт ніг, судорожно закинуті голови... Вкрай знесилених в’язнів підхоплювали інші, волокли за собою; ті, що потрапляли під ноги тисячній юрбі, були розтоптані на смерть.
Від Веймара до концтабору було дев’ять кілометрів. Селяни швидко відступали з дороги, бачачи цю процесію. Двоє поліцейських на велосипедах під’їхали до колони і обурено заговорили до есесівців.
— Ви вбиваєте людей і кидаєте їх на дорозі. А коли прийдуть американці, відповідати доведеться нам.
— Заткніть пельку! Це наше діло! Забирайтеся звідси!..
До табору лишилося ще вісім кілометрів. Дорога пішла вгору, колона досягла підніжжя гори.
— Бігом, бігом!
— Я більше не можу, я більше не можу...
— Тримайся, товаришу, скоро ми будемо на місці...
Ще одна година маршу, і почався ліс. Гора здіймалася все вище.
Дорога ставала все крутішою, все голосніше стогнали втомлені люди, а есесівці продовжували їх шмагати.
Пролунали постріли — один, другий, третій ...
Люди вже не могли бігти, вони плелися, хитаючись. Колона подовжилася, ногам стало більше простору. Опустивши голови, похитуючись і спотикаючись, в’язні тяглися вперед ... Ось хтось оступився і скинув руки, немов благаючи захистити його.
— Не відставати, падло! Хто відставав — помирав ...
— О господи, не дай мені відстати!..
Знесилений чоловік з останніх сил намагався встати, але есесівець уже тягнув його на узбіччя. Нещасний хотів було рухатися далі на четверіньках. Однак шарфюрер, ступивши до нього, навів пістолет.
— Клятий пес!
Клацнув постріл, другий! Дорога все піднімалася в гору.
Веймар залишився далеко позаду. Всі вже відчували, що табір близько. Колона пройшла повз білі, як вапно, щити з чорним написом: «Увага! Район комендатури » — і символом у вигляді черепа та двох схрещених кісток.
Попереду колони крокувало начальство. Раптом есесівці зупинилися, спантеличені. Зупинилася і вся колона.
Перед ними стояли четверо в'язнів у касках, з протигазами і перев'язочними ящиками.
— Хто ви такі?
В'язні стали по стійці «струнко», відрапортували:
— Санітарна команда. За наказом начальника табору зобов'язані при повітряній тривозі знаходитися за зовнішнім периметром сторожових постів.
Есесівці весело перезирнулися.
— Чого тут тільки не побачиш! Гей, ви, смішні ворони, чи далеко ще до табору?
— Ще десять хвилин, унтерштурмфюрер!
Помах руки, і колона знову поповзла — мимо протиосколочних щілин і стрілецьких точок, де сиділи вартові.
В цей час завили сирена, але незабаром у неї мов би не вистачило дихання, і звук заглух: відбій. Біля шлагбаума заворушилася варта. Вартові вилізли з захисних щілин. Підійшли начальники колони.
— Скільки цього наброду ми привели? Ми і самі не знаємо. Може, три з половиною тисячі, а може, всього три. Хіба відомо, скільки поздихало в дорозі? Вже більше тижня, як ми на ногах. Ми ведемо їх з Ордруфе, з Мюльгаузена, з Берльштедта і Абдероде.
Четверо санітарів швидко попрямували по під'їзній дорозі до табору. Зустрівшись з іншими товаришами з команди, вони промарширували до воріт. Повз них промчав на мотоциклі Рейнебот — хтось із варти викликав його по телефону.
Табір після відбою ожив. Всюди в’язні збиралися перед бараками. Наче хтось, засунувши палицю в мурашник, розворушив його.
«Куди нас поженуть?» — «Ми не вийдемо з табору». — «Але ж якщо ми будемо противитися, вони розстріляють весь табір». — «Кажуть, Шваль вже зажадав бомбардувальників з аеродрому Нора!» — «Кинь базікати нісенітницю, дурень; якщо залишилися ще літаки, вони потрібні на фронті ». — «А якщо нас закидають газовими бомбами?» — «Дурниці! Це небезпечно для них самих».
Тим часом від барака до барака бігали зв'язкові, що посилаються членами ІТК, і інструктували керівників груп Опору. Ті в свою чергу допомагали ув'язненим розібратися в ситуації.
— Ми повинні відтягувати евакуацію. Американці в будь-який день можуть опинитися тут. Є відомості, що вони вже під Ейзенахом і Мейнінгене.
Знову Рейнебот примчав до табору. Знову натовп виснажених людей погнали до воріт. Знову Рейнебот прокричав у мікрофон:
— Всі старости блоків і табірна охорона — до воріт!
Знову ці слова сполохали всіх. Що трапилося? Капо кинулися до канцелярії. І знову з воріт починає вивергатися в табір вируюча маса.
— Пес мене їж, з мене досить! — вилаявся Клюттіг, дивлячись на сунучий стіною натовп.
— Ти хочеш, щоб порався я один? — крикнув йому у відповідь Рейнебот. — Але ж я всього лише комендант. Як-не-як, це твій службовий обов'язок...