— Мій обов'язок? Я тільки другий помічник начальника. Нехай клопочеться Вейзанг. Він п'є у Шваля стільки, що йому вже в горло не лізе!
Залишивши коменданта, Клюттіг попрямував в офіцерське казино. Нехай молодик сам справляється з «повінню».
Кілька спішно викликаних вантажівок зупинилися біля воріт. З машин зіскочили есесівці. Головний майдан на цей раз не був оточений, і людська маса, вливаючись через ворота, розтікалася по всій площі.
— Розмістити всю ораву по бараках, худко, раз-два! — крикнув Рейнебот до Кремера, що прибув разом зі старостами.
— Бараки переповнені, гер комендант.
— Мене це не стосується! — на все горло заверещав Рейнебот. — Очистити плац! — І тут же крикнув до табірної охорони: — Двадцять п'ять чоловік — на машини! Жваво! Підібрати з дороги трупи!
Все відбувалося в страшному поспіху.
Вантажівки заторохтіли геть. За допомогою капо і кількох людей з табірної охорони Кремер став відводити новоприбулих великими партіями з апельплацу і направляти їх всіх у лазню. Натовпи бранців кинулися з цікавістю до новачків, розпитуючи їх. «Звідки Ви? Що чути за стінами табору?»
Капо і табірна охорона відтісняли цікавих, відганяли їх від новачків. Піднялася така штовханина, що від будь-якого порядку не залишилося й сліду. Перед лазнею вийшов затор. Але Кремер зберігав самовладання. У переповнених до межі бараках треба було будь-що знайти вільні місця. Він не допускав ніяких заперечень. І якщо який-небудь капо в розпачі кричав: «Куди ж я приткну людей? Барак ж не гумовий! » — Кремер кричав йому у відповідь: «Весь табір переповнений вщерть, не тільки твій барак. Ось тобі п'ятдесят чоловік і забирайся з ними! »
Малому табору теж довелося прийняти значну партію новачків. В єврейських бараках, після того як вивезли частину їхніх побратимів, з'явилися вільні місця. Кремер направив туди новоприбулих. Раніше бараки були чітко розмежовані за національною ознакою. Тепер же дозволялося все, тільки б розмістити людей. Хто знав, чи довго їм доведеться пробути тут? Табір гудів і ніяк не міг заспокоїтися. Лише під вечір вдалося впоратися з припливом нових ув'язнених. Тим часом прибули вантажівки з підібраними трупами. Двадцять п'ять чоловік з табірної охорони промарширували в свій барак. Машини зникли за огорожею крематорію. Поляки-носильщики, піднявшись на машини, крокували, балансуючи, по трупах і скидали їх вниз. Мерці летіли то головою, то ногами вперед. Потім глухо стукали об землю. Інший мрець, скотившись з гори, залишився в сидячому положенні і був схожий на п'яного, викинутого з шинку. Багато трупів перекинувшись, з розчепіреними руками і ногами, ставали на голову. Деякі падали з машини удвох з товаришем, в останніх обіймах. Інші мали найбезглуздіші пози, що викликали істеричний сміх. Інші, здавалося, самі сміялися. З витріщеними очима і спотвореним сміхом обличчям летіли вони вниз... А купа все росла.
***
Кремеру було наказано з’явитися до рапортфюрера. За останній час Рейнебот втратив своє зухвальство. Хоч в голосі його ще чулися інколи знайомі нахабні нотки, але від розв’язної поведінки не лишилося й сліду.
— Розмістили людей? — спитав він Кремера, як тільки той увійшов до кабінету.
— Так точно.
— От бачите!.. А тепер слухайте мій наказ! До завтрашнього ранку приготуйте транспорт з десяти тисяч в’язнів. Вибирайте людей, що можуть іти пішки, ясно?
— Так точно.
Рейнебот підійшов упритул до Кремера і сердито блиснув очима.
— Якщо знову почнуться всякі виверти й відмовки, як під час відправки євреїв, я власноручно повішу вас на воротях, ясно?
— Так точно.
— Завтра вранці, тобто о восьмій годині, транспорт має бути вишикуваний. Можете йти!
Клюттіг, що сидів досі на письмовому столі Рейнебота, перегородив Кремерові дорогу.
— Де ті сорок шість?
У Кремера уже готове було зірватися з кінчика язика: «Я не знаю», але він стримався і відповів:
— У таборі все йде зараз шкереберть. Охорона шукала і нікого не знайшла.
Клюттіг міцно схопив Кремера за петельки.
— Чоловіче, — прошипів він, — тебе я приберігаю собі на закуску. Не думай, що тобі вдасться заховатися від мене. Ти, Гефель і отой поляк... для вас трьох у мене ще вистачить куль у пістолеті...
І він покрутив пістолетом перед самісіньким носом Кремера. Кремер мовчки вислухав погрозу, в голові його промайнуло: Гефель і Кропінський ще живі...
— А твоє жиденя теж нікуди не сховається від нас! Ми очистимо табір, геть увесь, до останньої людини!
Рейнебот став поміж ними.
— Ви чули наказ, — втрутився він у розмову, вислав
Кремера з кімнати і одразу ж, як тільки за тим зачинилися двері, накинувся на Клюттіга:— Ідіот! Я розказую йому, що поляк і Гефель давно вже здохли, а ти...
— Як ти говориш зо мною, твоїм гауптштурмфюрером?
Рейнебот глузливо засміявся.
— Відвикай від чину гауптштурмфюрера, сину мій. Нам треба якомога швидше стати чемними і скромними людьми.
***
Щоб якнайскоріше дістати інформацію про всі події, Бохов чекав повернення Кремера в конторі. Побачивши, що Кремер вже перетинає майдан, він перейшов до його кімнати.
Кремер щосили шпурнув на стіл шапку, і Бохов одразу ж догадався, що трапилось щось незвичайне.
— Що сталося?
Кремер похмуро розсміявся:
— Коли б ти бачив, як він крутив у мене перед носом своїм пістолетом...
— Хто?
— Клюттіг.
Кремер сів за стіл і жовчно засміявся.
— І як Рейнебот постарався швидше здихатися мене, бо той йолоп гауптштурмфюрер базікав зайве.
— Що саме? — нетерпляче спитав Бохов.
Кремер широко змахнув над головою руками, хотів був радісно закричати щось, видно було, що цей крик разом зі сміхом рветься з його грудей, але враз його пойняла глибока душевна втома. Кров відринула з напружених м’язів, Кремер опустив руки й підвівся:
— Облиш, Герберт, облиш. Дай мені спершу самому розібратися в тому, що діється тут, усередині, — лагідно сказав він і великими робочими руками погладив себе по грудях.
Він обійшов стіл і тихо поклав руки на плечі Бохова.
— Обидва наших у бункері... вони ще живі. Я знаю це. Я знаю навіть більше. Ми можемо повитягати наших сорок шість товаришів із їхніх сховищ, ніхто тепер не шукатиме їх.
— Напевно?
— Напевно.
Кремер зітхнув на повні груди, лоб його прорізала глибока зморшка.
— Аж тепер почнуться справжні діла! До завтрашнього ранку я мушу підготувати транспорт з десяти тисяч чоловік. Можливо, мені вдасться відтягти його відправку до полудня, до початку тривоги. В такому разі ми виграємо кілька годин.
— Роби, що зможеш, Вальтер.
І раптом Кремер спитав:
— Де дитина?! Де вона, Герберт?
— Не знаю.
Кремер допитливо вдивлявся в обличчя Бохова, ніби хотів переконатися в правдивості його слів.
— Шукай її! — похмуро зажадав він.
— Чому?
— Чому? — роздратовано перепитав Кремер. Він сів за стіл, глянув на згорнуті руки і заговорив тихіше: — Надто дорого обійшлося нам це маля. І тепер воно наше, так само, як інші, як Гефель, Кропінський, як ті сорок шість, Піппіг, ти, я... Воно повинно дочекатися разом з нами перемоги або разом з нами загинути. Але воно повинно бути тут! —Він грюкнув кулаком по столу. — Воно повинно бути ось тут! Шукай його!
Бохов мовчав. Він розумів друга, і суворі слова його луною озвалися в серці Бохова.
Кремер заговорив владно й гнівно:
— Адже його забрав один із вас. Хтось із ІТК! Хто саме?
Кремер ставав усе нетерплячіший.
— Шукай! — наполягав він. — Якщо ми повитягаємо наших товаришів із сховищ, то й малому нема чого більше ховатися... Хто знає, де він?
Бохов, зітхнувши, кивнув головою:
— Твоя правда, Вальтер. Чому ж не може він тепер іти разом з нами або... Твоя правда, Вальтер. Я постараюсь розвідати, де він.
Кремер поволі підвівся з лави. На серці в нього трохи полегшало.
***