Немов грім з ясного неба, упала на в’язнів звістка про відправку з табору. Цю звістку блокові принесли з контори, куди викликав їх Кремер.
— Ми повинні підготувати все до завтрашнього ранку, товариші... Десять тисяч чоловік! Евакуація кількох блоків!
Дедалі сильніше стискалося кільце, дедалі важче було їм іти по їхній страдницькій путі.
Заціпеніння, що охопило людей після цього наказу, скоро перейшло в невимовне хвилювання.
— Ми не підемо! Якщо вже нам судилося вмерти, то ми помремо тут, у таборі!
Блокові змушені були говорити такі слова, від яких у них самих болісно стискалося серце.
— Обміркуйте все як слід, товариші. Якщо до бараків прийдуть есесівці, вони не будуть говорити з вами, як я! Я не раджу лишатися на місці, бо не хочу бути винним у вашій смерті...
В різних місцях табору йшли таємні наради. Зв’язкові підпільного керівництва приносили інструкції командирам груп Опору.
— З кожної ударної групи частина товаришів піде разом з транспортом. Добровільно! Поговоріть з вашими людьми. Вони візьмуть з собою зброю, холодну зброю. Вони повинні спробувати по дорозі знищити варту і визволити транспорт.
Ця інструкція йшла від Бохова і Богорського, зараз не було часу скликати нараду всіх членів ІТК.
Командири груп Опору викликали по одному членів своїх ударних загонів, йшли з ними кудись у відлюдне місце поміж бараками чи в куток за нарами.
— Хочеш піти з транспортом?
Мовчання, міцно стиснуті губи, ось легкими тінями промайнули по обличчю думки, що полинули кудись далеко-далеко, де лишилися дружина, діти або мати чи кохана дівчина... І, нарешті, мовчазний кивок чи заперечливе похитування головою.
Деякі погоджувалися одразу ж, не задумуючись, бо там, далеко, ніхто не чекав на них.
— Ну, звичайно, піду.
Добровольці сміливо йшли назустріч смерті...
Коли вони вже збиралися розійтися після короткої розмови, Бохов затримав друга.
— Скажи мені правду, Леоніде, це ти забрав дитину? Скажи правду.
— Чого ти питаєш? Я сказав тобі правду і тепер знову повторюю, я не брав дитини.
— Але це зробив один із нас.
Богорський підтвердив це, енергійно кивнувши головою.
—А ти знаєш, де зараз маля?
Богорський мовчки заперечливо похитав головою.
Бохов зітхнув. Він не повірив Богорському.
— Тільки ти і ніхто інший заховав дитину. Чому ти не хочеш сказати мені правду?
Богорський лише знизав із жалем плечима.
— Якщо ти мені не віриш, ну що ж. Я не можу втовкмачити тобі в голову, щоб ти повірив, що я кажу правду.
На тому розмова скінчилася.
***
Цього вечора, на превеликий подив усіх, знову за довгий час було передано по радіо зведення німецького верховного командування.
Шваль зробив щодо цього відповідне розпорядження зразу після полудня, коли вони з Камлотом обговорювали порядок евакуації.
— Ви все ще хочете евакуювати табір, штандартенфюрер?
Шваль, заклавши руки за спину, походжав навколо письмового стола і нічого не відповів Камлоту.
— Подивіться на лінію фронту, чорт забирай! З вашою покірністю наказам ви ще пошлете нас у самісіньке пекло. Ми тільки даремно гаємо час.
— У нас є ще час! — істерично закричав Шваль. — Наші війська утримують свої позиції!
Камлот сухо розсміявся.
— А як довго?
Гладке пористе обличчя Шваля зблідло, обвислі щоки затремтіли:
— Не отруюйте мені життя ще й ви. Завтра вирушите з десятитисячним транспортом на Дахау — і край!
Камлот знову сухо засміявся.
— Ви гадаєте, нас приймуть там з розкритими обіймами? Де ж пак! А може, вони зараз так само готуються до евакуації свого табору, і цілком можливо — в напрямі Бухенвальду? Та що це, зрештою, таке — якась дитяча гра, чи що? Перестріляйте краще це падло, і ви одним махом здихаєтесь клопоту.
Шваль хотів нагримати на Камлота, він уже змахнув був руками, але передумав і знову забігав кругом письмового стола.
— Ви ж розумна людина, Камлот. Невже ви й досі гадаєте, що можна покладатися на ваших людей? Це вже не ті добірні есесівські частини, що були раніше, серед них є чимало всякого наброду.
— Одного наказу буде досить! — чванькувато вигукнув Камлот.
Обличчя Шваля розпливлося в широкій глузливій посмішці.
— Ви так гадаєте? А я знаю інше. Клюттіг з мого дозволу наказав загонові есесівців з собаками розшукати тих сорок шість чоловік. І вони не знайшли жодного з них.
— Бо вони й не могли знайти ні одного.
— Чи не хотіли... Мабуть-таки, я знаю ваших людей краще, ніж ви. Війну ми програли. Чи, може, я помиляюсь?— Шваль спинився перед Камлотом, — Кінець уже зовсім близько. Чи ви не згодні зо мною? Той, хто програє, повинен бути обережнішим, незалежно від того, генерал це чи солдат. Невже мені треба говорити ще ясніше?
Камлот уперто не хотів погоджуватись зі Швалем:
— Дайте-но нам тільки вирушити в дорогу, і ви побачите, що мої хлопці стрілятимуть так, немов перед ними не люди, а зайці.
Шваль заперечливо махнув рукою:
— Ну, це зовсім інша річ! Але тут, в оцій мишоловці, мій любий...
— Про що тільки ви не думаєте.
Шваль відказав з гордим виглядом полководця:
— Я думаю багато про що. Наприклад... — Він підійшов до телефону і наказав Рейнеботу оголосити в таборі сьогоднішнє зведення верховного командування. — Той, хто програє, повинен бути обережний, — повторив він свою сентенцію, — це стосується і тих, що в таборі. Коли вони почують, що ми спинили американців, барометр зразу упаде, і завтра вранці вони промарширують через ворота, наче отара баранів.
***
З напруженою увагою вислухали в’язні зведення. Воно вплинуло на них саме так, як і сподівався Шваль.
В районі Ейзенаха, Мейнінгена і Готи наступ американських військ спинено. Повними страху очима дивилися в’язні один на одного. Що ж тепер буде?
Групи Опору все ще були в стані бойової готовності другого ступеня. Вони мали залишатися в бараках і чекати сигналу. Крім розпорядження про те, щоб добровольці пішли з транспортом, від керівництва не надходило більше ніяких наказів. Невже план операції, доведений до відома ударних груп Опору ще кілька місяців тому, було відкинуто?
Обстановка була й так дуже заплутана, але цього вечора, після того, як по табору рознеслися чутки, що з обох боків Ерфурта американці скинули парашутні десанти, вона стала ще більш заплутаною. Цю новину принесли з собою в’язні «прикомандированих» команд, яких сьогодні відпустили з роботи раніше, ніж звичайно.
Ці чутки блискавично розлетілися по табору, в’язні жадібно прислухалися до них: адже вони явно суперечили офіціальному зведенню верховного командування. Якщо чутки правдиві, то транспорт не вирушить. Та чи могли американці скинути під Ерфуртом десант, якщо наступ спинено? Чи можливо це? Звичайно, на війні все можливо. Якщо ж офіціальне зведення відповідало дійсності, то можна було не квапитися так з евакуацією, і чи не спростовувала його поспішна евакуація таких величезних мас в’язнів? Де правда? Хто міг це сказати? Хто міг пролити світло на цю плутанину?
На табір спустився вечір. У підвалі для вугілля під лазнею, у підвалі для картоплі під кухнею в’язні гарячково розкопували сховища. Писар маленького табору, за наказом Кремера, витяг із каналізації Прелля. Всі врятовані товариші непомітно прослизнули в бараки, блокові яких були заздалегідь попереджені Кремером, і загубилися в масі в’язнів. Лише деякі з них залишились у своїх сховищах, приміром так зробив Рункі, він почував себе зовсім непогано в своєму підвалі.
Роботи у Кремера було по самісіньку зав’язку; чимало довелося йому попобігати, поки він упорався з усім.
Повертаючись до свого барака, він зустрівся з Боховим. Бохов саме йшов від Ріомана, у якого хотів почути підтвердження радісних чуток про парашутний десант під Ерфуртом. Проте француз міг тільки переказати йому ті розмови, які почув у офіцерському казино: це повідомлення було нібито передано закордонними радіостанціями. На таке повідомлення не можна було дуже покладатися, воно не давало змоги уявити собі точну картину становища на фронтах.