Выбрать главу

—  Зараз не можна нічого розпочинати, — сказав Бохов Кремеру — доведеться вирядити транспорт.

—  А що чути з дитиною?

Бохов не знайшов у собі мужності розчарувати Кремера і збрехав:

—  Я скоро довідаюсь, де вона схована. І тоді я принесу ЇЇ до тебе.

Кремер кивнув головою.

—  Гаразд, Герберт, гаразд. Маля повинно повернутися до нас, ми повинні це зробити заради тих двох у бункері і... Піппіга.

Бохов мовчав.

***

Кремер провів неспокійну ніч. Ще й не світало, як він уже був на ногах. У бараках збиралися в дорогу виділені для відправки в’язні. Добровольці груп Опору тихо прощалися з своїми товаришами, ховали на тілі саморобну зброю. Чи вдасться їм визволити транспорт і пробитися до американців? Скільки есесівців супроводитиме їх? Куди їх поженуть?

Кремер ходив з барака в барак.

— Виступайте тільки тоді, коли почуєте наказ Рейнебота. Зчиняйте штовханину, розумієте, можливо, сьогодні раніше почнеться тривога, і нам вдасться відтягти відправку транспорту.

Проте все сталося зовсім інакше — несподівано і непередбачено! Їм не вдалося здійснити свого плану.

За півгодини до визначеного часу до головних воріт підійшло кілька сотень есесівців. Вони вишикувалися шпалерами, з карабінами напоготові, з ручними гранатами на поясі. Залізні ковані ворота розчинилися і так і лишилися навстіж розчиненими. Блокфюрери, перетнувши безлюдний майдан, помчали до табору, стискаючи в руках палиці і револьвери. Вони кидалися в перші-ліпші бараки і ударами палиць виганяли усіх, кого заставали там, так ніби хотіли погнати до воріт увесь табір. Усе змішалося в несамовитому вирі; горлали блокфюрери, розбігалися в різні боки в’язні. Замість організованого, наперед виділеного транспорту — паніка, крики, прокляття! З усіх бічних стежок зганялися на головну дорогу люди — і бігом угору до майдану, крізь відчинені ворота! Есесівці знову мчали назад у табір, гнали до воріт нову партію в’язнів.

Знавісніла від страху юрба мчала вперед, прагнучи врятуватись від цієї страшної облави, від своїх жорстоких мучителів, що осипали їх ударами палиць, мчала вперед, до воріт, так ніби там, за ворітьми, їх чекало визволення від усіх цих страждань. Неначе смерч пронісся над табором. Шпалери есесівців з обох боків цього величезного натовпу, до якого приєднувалися все нові й нові групи в’язнів, дедалі розтягалися. Коли вирішено було, що людей уже досить і пора припинити облаву, ворота замкнулися. Несамовито горлаючи і підштовхуючи нещасних ударами прикладів, есесівці погнали всю цю очманілу масу геть із табору. Есесівці провели юрбу до шлагбаума, ударами палиць намагаючись внести хоч якийсь порядок у це безладне збіговисько людей.

Менш як годину лютувала страшна гроза. Ті, що позалишалися в бараках, не могли ні думати, ні говорити, бо серце їх все ще шалено калатало в грудях і

голова була мов у тумані. Люди безсило опускалися на столи і лави, на нари, затуляли очі руками, старалися заспокоїти розбурхану кров.

Через годину після того, як закінчився весь цей жах, завила сирена. Завила, немов сварлива горласта баба. Знову повітряна тривога!

***

Ось уже кілька днів в’язні на складі нічого не робили. Склад був для них надійним притулком. Тут вони могли не боятися транспортів.

Коли над табором знялася буря, їх теж охопило хвилювання. Вони заспокоїлися, тільки почувши сигнал тривоги, і лише тоді всі помітили, що Вурах зник. Може, він заліз кудись, цей негідник? Чи він взагалі ще на складі?

Вони шукали його по всьому складу, розпитували у в’язнів на другому й на першому поверсі.

— Чи не бачили ви його?

Але ніхто не бачив Вураха. Можливо, під час облави донощик був на території табору, і його погнали разом з усіма? А може, він навіть добровільно приєднався до транспорту, щоб уникнути розправи, яка чекала на нього. В’язні знову піднялися нагору. Чи слід доповідати Цвейлінгу про цю подію? Дехто з в’язнів команди гадав, що не варто робити цього. Не треба гратися з вогнем, краще промовчати. Можливо, Цвейлінг сам потурбувався про те, щоб донощик вчасно зник. І вони вирішили мовчати.

***

Серед груп Опору почалося заворушення. Вони вимагали зброї. Тривога й нетерпіння підривали дисципліну. Вже не досить було наказів, які передавалися через зв’язкових. В цю тяжку годину товариші з Інтернаціонального комітету змушені були дедалі частіше виходити з підпілля. Вони вирішили скликати нараду командирів бойових груп.

Коли надворі посутеніло, понад сто чоловік зійшлося в одному із спустілих після облави бараків. Кремер також брав участь у цій нараді.

Як тільки Бохов відкрив нараду, одразу ж серед присутніх почулися збуджені вигуки: командири вимагали негайно розпочати збройне повстання і таким чином перешкодити дальшій евакуації. Найбільш нетерплячим і на цей раз виявився Пшібула. Його друзі з польських груп Опору приєдналися до нього. Командири інших, бойових груп також вимагали припинити це пасивне вичікування.

Ми воліємо загинути у боротьбі, аніж і далі дивитися, як женуть на смерть наших товаришів, говорили вони. Сьогодні погнали десять тисяч, а завтра, можливо, поженуть тридцять тисяч. Тривога наростала, дедалі посилювалась.

—  Час уже братися до зброї! Завтра ж!

Кремер, який стояв трохи осторонь, не міг більше

стриматись. Він гукнув, заглушаючи загальний галас:

—  Насамперед: не кричіть ви так! Ми тут не на зборах страйкового комітету, а в концтаборі. Чи ви хочете, щоб сюди понабігали есесівці?

Вмить все затихло.

—  Ви хочете взятися до зброї і неодмінно завтра ж? — продовжував Кремер. — Розумно придумано, нічого не скажеш.

Кремерова насмішка роздратувала всіх. Багато хто знову загаласував.

—  Дайте мені закінчити, чорт забирай! Зрештою, як староста табору я тягну на собі найважчий тягар, і тому я маю що сказати вам... Я не знаю точно, скільки є у нас зброї. Це ви знаєте краще за мене. Але одне я знаю напевно! Цієї зброї недосить, і навряд чи вона така хороша, щоб можна було вступити в бій з шістьма тисячами есесівців. Я знаю також, що комендант не наважиться залишити тут після себе гори трупів, якщо тільки ми своєю власного дурістю не змусимо його до цього.

—  Своєю власного дурістю?

—  Який же ти староста після цього?

—  Ви тільки послухайте, він ще бере коменданта під свій захист!

Втрутився Бохов:

—  Дайте старості договорити до кінця.

Кремер важко дихав.

—  Я не знаю, чи всі ви комуністи. Але я — комуніст. Слухайте мене уважно і зрозумійте мене як слід.

Він зробив коротку паузу.

—  Ми заховали тут, у концтаборі, маленьку дитину. Ви, напевно, чули про це. Через цю дитину нам довелося немало пережити. Через неї двоє наших товаришів сидять у бункері, ви знаєте їх. Через цю дитину загинув наш Піппіг. Через цю дитину багато інших товаришів ризикували своєю шкурою. Ви самі, всі, що зібралися тут, через цю дитину наражалися на велику небезпеку. Бували хвилини, коли доля всього табору висіла на волосинці. Яка ж це була дурниця з нашого боку — ховати малу дитину! Чи не краще було б нам, коли ми знайшли це маля, передати його вартовим на воротях, бо тоді жив би й досі наш Піппіг, і Гефель з Кропінським не сиділи б у бункері і не чекали б смерті! Тоді б і над вами, і над усім табором не нависла б небезпека. Звичайно, есесівці убили б цю дитину, але хіба це було б так страшно, га?

Дивна напружена тиша залягла в бараці.

—  От, скажімо, ти міг би передати дитину есесівцям? — запитав Кремер Пшібулу, що стояв біля нього.

Молодий поляк не відповів нічого. Кремер помітив, як в глибині його очей спалахнули вогники.

—  От бачиш, як важко вирішити питання життя чи смерті! Чи, може, ти гадаєш, що мені легко посилати до воріт транспорти смертників?

І Кремер звернувся вже до всіх присутніх: