— Що я повинен робити? Чи повинен я піти до Клюттіга і сказати: «Я відмовляюсь виконувати наказ, розстріляйте мене на місці...» Який би це був красивий жест, правда? Ви б, напевно, поставили мені пам’ятник... Але я зрікаюся цієї честі і замість того посилаю людей на смерть, щоб... врятувати тисячі інших людей, для того, щоб Шваль не наказав стріляти в нас усіх!
Кремер дивився на обличчя товаришів, що не зводили з нього очей.
— Чи розумієте ви це?.. Не так легко зрозуміти це. Взагалі все це дуже нелегко. Бо все, що ми мусимо зараз робити, це не тільки якесь просте рішення! Нам не так просто вибрати між життям і смертю! Якби це було просто, я сказав би: авжеж, давайте сюди зброю, з завтрашнього дня ми будемо стріляти! Скажіть мені: ми послали Піппіга на смерть, щоб врятувати дитину? Скажіть мені: чи повинні були ми віддати маля на смерть і цим врятувати Піппіга? Ну, відповідайте ж мені! Хто дасть мені правильну відповідь?
Кремера пойняло глибоке хвилювання. Йому хотілося сказати ще так багато. Але йому дедалі важче було висловлювати свої думки, він допомагав собі жестами, та все ж не міг більше знайти потрібних слів і нарешті замовк.
Усі навколо теж мовчали. Здавалося, Кремер зняв свої важкі, мов каменюки, слова із шальок терезів і поклав їх кожному з них на руки: ось, зважуйте самі!
Чоловіки замислились.
Нарада закінчилася значно організованіше, ніж почалася.
Разом з командирами бойових груп члени комітету розробили тактику дій на найближчі дні. Пропозиція почати збройне повстання була відхилена, як передчасна. З цього обміну думок товариші переконалися, що затишшя на фронті могло бути тільки короткочасним і що дні фашистів у таборі злічено. Вирішили додержуватися й далі тактики зволікання й пасивного опору, хоч як боляче було посилати на смерть ще тисячі людей.
До барака увійшов Брендель із табірної охорони. Він стиха сказав щось Бохову. На обличчі Бохова відбилося глибоке хвилювання.
— Товариші!— закричав він, — Фронт рушив уперед! Щойно одержано вірогідні відомості! На схід від Мюльгаузена точаться запеклі бої! Взято Лангензальцу і Ейзенах!
— Тихше! Не кричіть! Ви збожеволіли, чи що? — Кремер став поміж ними і спробував утихомирити товаришів, що збуджено посхоплювалися з лав.
***
Рано-вранці другого дня Кремер одержав новий наказ. Протягом кількох годин мали вирушити з табору ще десять тисяч чоловік, слідом за цим треба було підготувати ще стільки ж. Цього ж таки дня наказано було відправити з табору і вісімсот радянських військовополонених.
В казармах зчинився шум, лунала команда. Виділялися есесівці, що мали конвоювати ці великі транспорте. Падіння Ейзенаха робило поспішний виступ схожим на втечу.
Тисячі в’язнів ось уже кілька днів були готові до виступу. У таборі все вирувало.
Кремер разом з блоковими і частиною табірної охорони готував до відправки перший транспорт. Велика колона есесівців уже рушила від казарм до табору, а в цей час у сімнадцятому бараці зібралися на нараду члени Інтернаціонального комітету.
Евакуація радянських військовополонених означала втрату найсильніших груп Опору. Проте було вирішено, що військовополонені повинні скоритися наказові. Напевно можна було припустити, що наступ американських військ буде з кожною годиною розгортатися, а тому військовополонені повинні були по дорозі, поблизу ліній фронту, напасти на конвой, перебити його і пробитися до американців. Бойові групи матимуть при собі холодну зброю і кілька пістолетів. Бохов дістав завдання видати їм зброю.
Було вирішено боротися не на життя, а на смерть.
Товариші з Інтернаціонального комітету розійшлися так само поспішно, як і зібралися.
***
Французи, поляки, росіяни, німці, голландці, чехи, австрійці, югослави, румуни, болгари, угорці і багато інших національностей повинні були виділити з свого числа людей для транспортів. Перед бараками, де змішалася докупи ця різномовна й різноплемінна маса людей, все гуло, галасувало, кричало.
І раптом у розпалі цієї страшенної метушні і поспішного приготування до відправки завила сирена: повітряна тривога! В’язні з радісними криками кинулися назад до бараків. Есесівці, що стояли вже напоготові, і собі побігли до казарм.
Майданом промчало шістнадцять в’язнів із санчастини. Рейнебот закричав до них крізь замкнуті ворота:
— Назад!
На якусь мить вони остовпіли від несподіванки, потім повернулися і знов побігли майданом назад.
В’язні, що стояли біля вікон першого ряду бараків, гукали один до одного:
— Вони вже не випускають за ворота санчастину!
Кен наказав санітарам бігти до ревіра, а сам звернув убік, подався до контори, рвонув двері до Кремерової кімнати і радісно закричав:
— Ура-а, кінець вже близько!
Він захлопнув за собою двері і побіг за своїми людьми.
Минуло зовсім небагато часу, і всередині табору, так само як і за межами його, все завмерло. Здалеку долинала приглушена канонада. Стіни бараків здригалися, і в’язні сиділи і стояли в них, тісно збившись докупи, як люди, що захоплені зненацька грозою і шукають захисту під яким-небудь дахом. Кого де захопила ця тривога — хто зі згорнутою ковдрою через плече, хто з кухлем чи з мискою, прив’язаною мотузкою до пояса, з перев’язаним пакунком чи з картонною коробкою під пахвою, — стояли вони всі і прислухалися до цих чудесних звуків. Невже американці були від них ближче, ніж можна було сподіватися й вірити? Звідки доносилось це бахкання і гуркіт? З Ерфурта чи вже з Веймара?
У доті перед табором зібралися Шваль, Клюттіг, Вейзанг, Рейнебот, Камлот і офіцери есесівських частин. Траншеї і окопи були переповнені рядовими есесівцями. Гуркіт канонади і вибухи бомб пригинали їх до землі, важким тягарем навалювалися на їх плечі.
Вже цілу годину вони злякано мовчали. Минула ще година. Коли нарешті сирена дала сигнал відбою, вони повиповзали з землі, наче наполохані звірі, і кинулися по своїх місцях. Залунали пронизливі свистки, вигукувались команди. Знову шикувалися загони есесівців.
Шваль разом зі своїм почтом поспішив до будинку комендатури. Рейнебот помчав до свого кабінету, і ось уже його голос розлігся з гучномовця:
— Староста табору, негайно накажіть шикуватися! Негайно накажіть шикуватися!
Ще під час повітряної тривоги тисячі в’язнів поклялися не покидати табору. Але тепер, коли пролунав цей владний наказ, вони сяк-так вишикувалися і побрели до воріт. Ніхто не лічив, скільки їх, надто всі поспішали. Кремер разом з табірною охороною стояв біля бараків: вони спокійно дивилися, як частина в’язнів розбігається хто куди.
— Біжіть, можливо, вам поталанить...
Блокфюрери не з’являлися, їм було досить клопоту і на майдані, вони гнали транспорт до воріт. Коли пройшла остання партія в’язнів, ворота замкнулися...
Деякі блокові вирішили йти разом зі своїми блоками і добровільно приєдналися до транспорту. Як тільки ця нова гроза ущухла, Кремер скликав решту блокових в один із спустілих бараків.
— Сьогодні вони хочуть відправити ще один десятитисячний транспорт, — повідомив він їх.
Вигляд у Кремера був дуже стомлений. На обличчях блокових всі ці важкі, сповнені тривоги й клопоту дні теж поклали свій відбиток.
— Чи повинні ми виконувати їх накази? Чи не могли б ми оборонятися? Хто знає, як близько вже від нас американці? — спитав хтось.
— Ото ж то й є, хто це знає? — втомлено кивнув Кремер. — Слухайте мене. Я не буду складати списки транспорту. Тривога подарувала нам дорогоцінні години. Можливо, сьогодні буде ще одна тривога, і вони не зможуть евакуювати другий транспорт. А може статися й так, що вони знову влаштують облаву. Доти, поки ми перебуваємо ще під владою есесівців, моя проклята посада примушує мене виконувати їхні накази. Тим-то я й повідомляю вас про наказ відносно другого транспорту, але я не готуватиму його, навіть якщо це загрожуватиме новою облавою. Ви зрозуміли мене?
Кремер не чекав відповіді, він прочитав її на їхніх обличчях.