— Треба витримати до кінця, вистояти! Так і скажіть своїм товаришам.
Коли блокові розходились по своїх блоках, їх раз у раз спиняли по дорозі схвильовані в’язні. Серед них поширювалися найдикіші чутки. Говорили, нібито американський парашутний десант було скинуто біля
Буттштедта і що передові загони американців буцімто вступили в Ерфурт.
— Знаєте ви щось напевно?
— Чи дізналися ви про щось?
— Чи правда, що сьогодні має вирушити ще один транспорт?
Запитання, надії, страх...
Сувора табірна дисципліна, завдяки якій есесівці всі ці роки тримали в’язнів у покорі, за останні дні зникла безслідно в загальному безладді. Ніхто не зважав більше на накази й заборони. Фашисти втратили свою владу, і для в’язнів існували тепер лише дві небезпеки: евакуація і можливість винищення всього табору в останню хвилину.
Бохов у супроводі Кремера увійшов до блока радянських військовополонених. Богорський і кілька командирів груп Опору зібралися разом з німецькими товаришами в убиральні. Бохов приніс їм п’ять пістолетів, і вони вмить зникли під одежею солдатів.
Богорський запропонував дуже простий план. Радянські бійці з груп Опору йтимуть з флангів колони. Мета їх: блискавично напасти в слушну хвилину на есесівців і обеззброїти якомога більше конвоїрів. Таке було завдання флангового прикриття. Решта червоноармійців мала одразу ж теж вступити в бій. Якщо цей раптовий напад удасться, колона пробиватиметься до Тюрінгського лісу і звідти встановить зв’язок з найближчими американськими частинами. Якщо ж цей план провалиться...
— Ну що ж, — просто сказав Богорський, — так чи інакше ми виконаємо свій обов’язок.
Він послав командирів ударних груп, щоб ті розподілили зброю між своїми людьми. Тепер він лишився віч-на-віч зі своїм німецьким товаришем. Треба було прощатися.
Вони не сказали один одному ні слова. Богорський простяг Бохову руку і, як це вже було раз, тільки й промовив:
— Товаришу...
І вони обнялися. Тепла хвиля ударила Бохову в груди, коли Богорський мовчки поклав йому руки на плечі. Чоловіки дивилися один на одного затуманеними від сліз очима, особливо виразно почуваючи в цю мить, що братерська щира любов з’єднала їх нерозривними узами навіки. Вони посміхнулися один одному.
Трохи заспокоївшись, вони заговорили, за посмішкою ховаючи свій сум.
— Я мушу ще передати вам щось. Малу дитину, — сказав Богорський.
— То вона у вас?—вражено спитав Бохов.
Богорський заперечливо похитав головою.
— Отже, все-таки це ти забрав її! — вигукнув Бохов. — І не хотів сказати мені правди...
— Востаннє повторюю тобі: я не брав дитини.
Він вибіг, але одразу ж знову повернувся з молодим червоноармійцем.
— Ось хто, — показав Богорський на солдата.
Той, широко посміхаючись, кивнув головою. За наказом Богорського цей молодий хлопець із команди, яка доглядала свиней, відгодовуваних для есесівців, «викрав» дитину з ліжка Зідковського і сховав її в сажі з поросною льохою. Там маля було й досі. Жоден в’язень з команди не знав про це.
***
Трохи згодом Кремер подався до вказаного місця. Він домовився про це з Боховим. Дитину вирішили перенести до тридцять восьмого барака.
За останні дні команда свинарника теж значно зменшилася, і в сяк-так збитій халупі, коли Кремер йшов туди, було зовсім небагато в’язнів. Кремер коротко розказав їм, з якою метою прийшов до них. Всі були страшенно вражені, коли дізналися, що в них у свинарнику сховано дитину. Кремер не дав їм довго дивуватися.
— Ходімо зо мною, — наказав він одному поляковісвинареві і разом з ним увійшов у загорожу. Перед сажем, про який говорив молодий солдат, він спинився.
— Це ось тут.
Поляк проповз мимо льохи, що розтривожено зарохкала, всередину сажа. В задньому кутку його, під великою купою соломи, він і справді знайшов дитину. Кремер загорнув маля у принесену з собою ковдру.
Попереджені Боховим в’язні з тридцять восьмого барака з нетерпінням чекали, коли до них принесуть хлопчика. Всі вони рушили слідом за Кремером, як тільки він увійшов до барака. Бохов узяв у нього з рук цей живий клунок і поклав його на стіл. Обережно розгорнув ковдру...
Страшенно занехаяна і брудна, згорнувшись клубочком і тремтячи усім тільцем, лежала перед ними дитина. Зворушено дивилися на неї в’язні. Хлопчик не справляв враження замореного голодом, молодий солдат, видно, дбав про його харчування, але від нього страшенно смерділо власними екскрементами.
Кремер, голосно засопівши, випростався.
— Ану, швиденько помийте його й переодягніть...
Кілька найсміливіших в’язнів схопили хлопчика.
Вони здерли з його тіла брудне смердюче лахміття. Помили його в умивалці. З ними був один поляк. Він щось ніжно примовляв до малого своєю рідною мовою і розтирав рушником його маленьке тремтяче тільце. Потім вони віднесли хлопчика до спальні і поклали на теплу постіль.
В’язні схвильовано мовчали. Бохов задумливо дивився перед собою.
— Немало тяжких годин пережили ми через це маля. Клюттіг і Рейнебот весь час ганялися за ним, мов хорти. Немов жива естафета, передавалося воно з рук в руки. І ось тепер хлопчик у нас, і тут він і залишиться до кінця.
Можливо, не всі зрозуміли, про що говорив Бохов. Серед старих бухенвальдців за останній час з’явилося багато новачків — французів, поляків, чехів, голландців, бельгійців, євреїв, українців, і вся ця різноплемінна маса перемішалася між собою.
Бохов звів очі вгору, широко посміхнувся до всіх цих людей, що з’юрмилися навколо нього, посмішка його ніби відбилася на їх обличчях і повернулася до нього назад.
***
Друга повітряна тривога знову на якийсь час припинила всякий рух у таборі. І так тривало багато годин, хоч за весь цей час не чути було ні далеких вибухів, ні гудіння моторів у небі. Гучномовці в бараках мовчали. Безлюдний і нерухомий лежав майдан, на якому ще зовсім недавно панувала страшенна метушня. Навіть вартові на кулеметних вишках стояли непорушно. Все навколо застигло в нерухомості, немов у мертвій пустелі. Неначе й не було на світі ніякої війни...
Тривога продовжувалася майже весь день. Коли, нарешті, озвалася сирена і завмер на високій ноті сигнал відбою, в’язні довго ще не могли скинути з себе заціпеніння.
Кремер, що весь цей час просидів у конторі, тепер неспокійно визирнув у вікно. Там, нагорі, біля воріт і досі панувала тиша, зловісна тиша! А десять тисяч чоловік мусили вирушити ще сьогодні.
Кремер чекав: щохвилини міг пролунати з гучномовця наказ. І тоді знову почнеться страшна облава, бо він нічого не зробив, щоб підготувати транспорт. Але все було тихо.
Щоб заглушити свій неспокій, Кремер зауважив:
— Тривога була нам до речі, ми виграли ще один день, вони не зможуть уже сьогодні евакуювати.
Але в цю мить нагорі; біля воріт, почався якийсь рух. В’язні, що були в конторі, підбігли до вікон. З боку казарм наближалася колона есесівців, прямуючи вздовж дротяної загорожі до воріт.
— Що сталося?
І враз пролунав голос Рейнебота:
— Староста табору разом з військовополоненими — до воріт!
Кремер глянув на гучномовець, кивнув сам собі головою: він передчував це. Важкими кроками пройшов у свою кімнату і одягнув пальто.
Табір враз ожив. Звідусіль вибігали в’язні, і коли Кремер підійшов до бараків радянських військовополонених, перед ними вже стовпилася ціла юрба. Бохов, Кодічек, Пшібула і ван-Дален проштовхувалися крізь натовп наперед. Тихо й мовчазно стояли вони один біля одного, навіть і тоді, коли натовп заворушився, помітивши, що з одного з бараків вийшов Кремер з першими військовополоненими. Колона почала шикуватися. Останнім показався Богорський. На ньому була вже не смугаста арештантська одежа, а так само, як і на всіх його товаришах, зношена, злиняла форма Червоної Армії.
Військовополонені вишикувалися в шеренги по десять чоловік. Кремер дав знак вирушати, і сам рушив на чолі колони. Богорський пропустив мимо себе всю колону. Він перевіряв, чи правильно розставлені люди. Потім він обернувся до юрби в’язнів.