— До побачення, товариші, — гукнув він по-німецьки.
В’язні закивали у відповідь. З непокритими головами стояли попереду члени Інтернаціонального комітету. Богорський попрощався з ними тихим останнім поглядом.
Військовим строєм, чітко карбуючи крок, трохи похитуючись на ходу, промарширувало вісімсот військовополонених через майдан. З усіх бічних стежок, що вели до бараків, дивилися вслід їм в’язні. Залізні ворота розчинилися навстіж. Колона спинилася і якийсь час марширувала на місці, потім знову рушила вперед, поки всі до останнього чоловіка не пройшли через ворота. Потому ворота знову замкнулися.
Кремер, що все ще стояв з шапкою в руках, нарешті, знову надів її на голову і поволі рушив назад у табір по спустілому майдану...
Другий транспорт того дня не було відправлено, і решта дня минула без особливих пригод.
***
В наступні дні план евакуації дедалі більше порушувався. Цілком очистити весь табір, як це намітив собі комендант, було тепер неможливо. Повітряні тривоги бували тепер все частіше, часом вони на цілі години відтягували відправку чергових транспортів. Частенько траплялося так, що після відбою тривоги не вдавалося вже зібрати транспорт. В перервах між тривогами есесівці безладно, без розбору, виганяли в’язнів із бараків і шикували їх на майдані: коли збиралася достатня кількість людей, їх гнали до воріт.
Незважаючи на тактику зволікання і на часті повітряні тривоги, що перешкоджали евакуації, за ці дні есесівці спромоглися зібрати докупи і вирядити з табору ще десять тисяч чоловік. Таким чином, із п’ятдесяти тисяч у таборі залишилася тепер двадцять одна тисяча чоловік.
Ніякого порядку і контролю більше не було. З кожним днем у таборі посилювалося безладдя. В’язні, що залишилися в Бухенвальді, дедалі запекліше опиралися евакуації. Різні чутки й відомості надовго виводили їх з рівноваги. То раптом надходила звістка, ніби американці досягли вже Кала на південний схід від Веймара, то враз починали говорити, нібито вже бачили американські танки на північний схід від Ерфурта. Згідно з іншими повідомленнями, американські частини вже захопили Буттштедт. Серед хаосу цих випадкових і малоймовірних повідомлень і звісток зненацька поширилася чутка, ніби евакуацію табору припинено і комендант має намір передати його американцям.
Якось рано-вранці над табором несподівано з’явилося два американських винищувачі: тривога цього разу не оголошувалась. В’язні повибігали з бараків, почали кричати:
— Ось вони, ось вони!
Однак літаки, покружлявши трохи над Бухенвальдом, полетіли собі геть.
Іноді під час тривоги скрізь навколо панувала мертва тиша, а іншим разом, як тільки подавала голос сирена, тонкі стінки бараків здригалися від гуркоту канонади, так ніби десь зовсім близько від табору вибухали бомби і йшла артилерійська дуель.
В’язні тремтіли від хвилювання: визволення, здавалось, було так близько! Відгомін війни долітав і до табору, і він стрясався від її подиху.
Так минали дні. Маса змучених, зацькованих в’язнів, немов велетень, що стікає кров’ю, з останніх сил намагалася вирватися із смертоносних пазурів хижого звіра. І в центрі цієї відчайдушної боротьби стояли Кремер, блокові і табірна охорона...
Скориставшись із сум’яття, що зчинилося під час чергової облави, Бохов, Пшібула і кілька членів польських груп Опору сховалися в операційній ревіра. Тоді, коли комендант на вимогу Клюттіга наказав шукати таємний радіопередавач, довелося знищити апарат. Тепер кілька в’язнів-поляків із окремих дбайливо збережених деталей знову нашвидку зібрали приймач. В операційній ще збереглася добре замаскована громовідводом антена.
І ось, поки тривала чергова облава, кілька мужніх товаришів посилали в ефір заклик про допомогу.
«SOS! SOS! Говорить табір Бухенвальд! Говорить табір Бухенвальд! Просимо допомогти! SOS! Говорить табір Бухенвальд!»
Чи почує хтось цей поклик?
***
Цієї ж самої ночі члени Інтернаціонального комітету ще раз скликали командирів груп Опору. І на цей раз вони зібралися в одному із спорожнілих бараків. В зв’язку з втратою радянських ударних груп доводилося зробити певну перестановку сил. На групи німців, французів, чехів і голландців, крім нападу на комендатуру, покладався тепер ще й штурм есесівських казарм.
Хоч точних і вірогідних відомостей про становище на фронтах вони й не мали, проте в самому повітрі носилося щось таке, що підказувало їм: дні, ба навіть години табору злічено. Щодня, щогодини фашисти могли втекти з табору. Фронт був близько, зовсім близько! В цьому не могло бути сумніву.
Поспішна евакуація, страшенна нервозність і роздратованість есесівців, незліченні чутки, дедалі частіші повітряні тривоги, все зростаюча кількість нальотів, і, нарешті, виразно чутний гуркіт канонади, — все це створювало одну загальну картину, з якої можна було безпомилково судити про становище на фронті.
Вирішальна година настала.
Бохов щойно вимовив ці слова. Потім погляд його упав на Пшібулу, і він сказав молодому полякові:
— Нам частенько бувало важко з тобою через твою запальну вдачу, але все-таки ти завжди скорявся дисципліні. І за це спасибі тобі, товаришу і друже.
Бохов сів на стіл посередині барака, так щоб усім присутнім було добре чути кожне його слово.
— Отже, збройне повстання! — коротко сказав він. — Є дві можливості. Або фашисти тікатимуть так поспішно, що не встигнуть ліквідувати табір, в такому разі нам не треба буде вдаватися до збройної боротьби. Або ж вони спробують в останню хвилину знищити нас, і тоді ми змушені будемо боротися. В усякому разі, фронт тепер досить близько, і ми можемо наважитися на повстання. Ясно?
Ніхто не відповів, дехто тільки кивнув головою, і всі тісніше обступили Бохова.
А Бохов провадив далі ще тихіше:
— Фашисти полишені тут на самих себе. Від військових частин, від авіації їм годі чекати допомоги. Ми знаємо, що керує ними, і розуміємо, чому Шваль досі не ліквідував табору. Але не виключена й така можливість, що це може трапитися в останню хвилину. Можливо, навіть завтра. І ми повинні підготуватися до цього.
Всі напружено витягли вперед голови.
— Товариші, завтра наша бойова готовність другого ступеня може перейти в готовність третього ступеня. Це означає, що всі групи Опору повинні зайняти свої вихідні позиції, вам буде роздано зброю. Крім холодної зброї, у нас є дев’яносто карабінів, двісті пляшок із запалювальною рідиною, шістнадцять ручних гранат, п’ятнадцять пістолетів і револьверів і один ручний кулемет. Це небагато.
Бохов обвів поглядом мовчазні обличчя.
— Два фактори допоможуть нам у боротьбі: близькість фронту і розгубленість фашистів. Тікатимуть вони так чи інакше дуже поспішно, навіть і в тому випадку, якщо вони перед тим стрілятимуть в нас. Ясно?
Бохов обома руками стиснув скроні.
— Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Можливо, вони стрілятимуть лише з кулеметних вишок. А може, вони вдеруться на територію табору і підпалять бараки вогнеметами.
— А можливо, вони взагалі не встигнуть вже нам нічого зробити, ці мерзотники, — пробурчав командир одної з німецьких груп Опору.
Це зауваження сплутало хід думок Бохова. Він опустив руки.
— Однаково, в який би спосіб не спробували вони нас знищити, наша боротьба повинна бути наступаль
ною. Тут, всередині, за дротяною загорожею, ми не зможемо довго чинити їм опір, наш єдиний шанс на перемогу — у раптовому прориві.
— А що, як там ще стоятимуть потрійні цепи сторожових постів? — докинув хтось своє слово.
Бохов заперечливо похитав головою. Замість нього відповів Пшібула.
— Адже фашисти тікатимуть! Все йтиме дуже швидко! Вони відстрілюватимуться й тікатимуть. Хіба їм тоді до сторожових постів буде?
— Правильно, — підтвердив Бохов, — Вони стрілятимуть і водночас тікатимуть, і тоді вже не буде ніяких сторожових постів.