Усі погодилися з цим.
— Ми повинні якнайшвидше вирватися з табору. Прорвати дротяну загорожу доручено польським і югославським групам.
Командири цих груп мовчки кивнули, вони знали своє завдання.
Раптом од вікна, де стояв вартовий, пролунав застережливий оклик. Світло вмить згасло.
— Що там таке?
— Через ворота в’їжджає грузовик.
— їде до нас?
— Він спиняється.
— Світло! — вигукнув Бохов.
Знову засвітилася лампочка.
— До спальні мерщій! Лягайте на нари!
Перестрибуючи через стіл і лави, чоловіки кинулися до нар, швиденько постягували з себе одежу, видерлися нагору, накрилися ковдрами.
— Ще одна машина в’їжджає. Завертає ліворуч.
Світло знову погасло. Бохов стояв біля вартового.
Грузовики під’їхали до крематорію. Шарфюрер крематорію відчинив ворота. Машини в’їхали. Шваль разом з тими, що супроводили його, увійшов до приміщення, де відбувалась кремація.
— В трьох печах топиться? — спитав він.
— Так точно, як було наказано, — доповів шарфюрер.
— Тоді починайте.
Есесівці заходилися розвантажувати грузовики.
Вони волокли в приміщення крематорію цілі оберемки документів і шпурляли їх в печі.
— Вони спалюють щось, — прошепотів вартовий.
Бохов припав очима до щілини в затемненому
вікні. Чорний димар крематорію вивергав у нічне небо могутні снопи іскор. В їх червоних відблисках кружляли в повітрі обгорілі клаптики паперу...
Купу за купою приносили есесівці документи. Шваль та інші офіцери мовчки стояли біля печей. Нервово закурив він сигарету. Коли важка заслінка печі відчинялася, всіх їх осявало якимсь примарним світлом. Шарфюрер кочергою поворушив жар. Один тільки раз Шваль стиха хихикнув. Він глянув на Віттіга.
— Розумно придумано, правда?
Ад’ютант погодився.
— Тепер ніхто не зможе нам нічого закинути, — задоволено пробурчав собі під ніс Вейзанг...
Майже дві години не відходив Бохов од вікна. Нарешті, він побачив, що машини повертаються. Вони проїхали через залізні ворота, і ворота зачинилися.
Снопи іскор не вилітали більше, лише коли-неколи з отвору димаря виривався язичок загасаючого полум’я.
— Що б таке вони могли спалювати?
Бохов знизав плечима.
— То були не трупи...
***
День почався тривожно. Команди, що обслуговували есесівців, не випустили за межі табору, і вони повернулися назад до свого третього барака. Новини, які вони принесли з собою ще минулого вечора, блискавично поширились по табору, страшенно всіх схвилювавши. Йшли чутки, що взято Ерфурт і що американці стоять всього за дванадцять кілометрів від Веймара. Становище могло змінитися з години на годину. В’язні були певні, що фашисти в останній момент перед втечею спробують знищити табір. Всі вони вважали дальшу евакуацію неможливою. Американці були вже занадто близько, хоч не настільки близько, щоб мати змогу вчасно перешкодити масовому винищенню в’язнів. Здавалося, невідомість бігла наввипередки з часом, і кожна година, протягом якої не траплялося нічого страшного, була відвойована у небезпеки.
Бохов вирішив, що настав уже час витягти Рункі з його сховища. Адже тепер уже щогодини могла початися боротьба не на життя, а на смерть!
Під радісні вигуки товаришів Рункі, змарнілий і зарослий колючою бородою, виліз із своєї нори в підвалі барака. На його столі за перегородкою сидів хлопчик у наспіх перешитому арештантському одязі. В’язні простягнули назустріч Рункі це маленьке людське створіння:
— Наш наймолодший товариш!
***
Спеціальні загони табірної охорони повитягали із схованок потрібні для прориву інструменти, ломи та ножиці з ізольованими ручками для розрізання дротяної загорожі, крізь яку було пропущено електричний струм. Інші загони табірної охорони ніби знічев’я бродили по північному незабудованому схилу табору. Насправді ж вони спостерігали, як ідуть приготування до штурму, що провадилися вже протягом кількох тижнів. В цій місцевості, де було чимало природних западин і кущів, поміж пеньками дерев валялися на землі різні дошки, старі викинуті двері і всякий інший мотлох. Ніхто не цікавився ним, ніхто й не догадувався про призначення цього ніби ненароком покинутого тут дерева, а тимчасом все це були майбутні перекидні мостики через рогатки нейтральної зони...
У бараках в повній бойовій готовності чекали сигналу групи Опору.
Почувши гудіння моторів, всі в’язні висипали з бараків. Тисячними натовпами стояли вони на дорогах і дивилися в небо. Ось знову з’явилися американські бомбардувальники. Два, три, чотири... Вони покружляли, як завжди, над табором і звернули на захід, в напрямі Веймара.
І на цей раз не дано було сигналу тривоги.
Згодом здалеку долинули звуки вибухів. Певно, це падали бомби у Веймарі. Посилився шум бою. Чути було сильний приглушений гуркіт канонади.
Кремер разом з Боховим і кількома командирами груп Опору зібралися в кімнаті старости. Нерви їх були напружені до краю, всі пильно прислухалися до гуркоту бою. Невже слух обманює їх, і бій іде не так близько, як здається?
Мертва тиша залягла навколо табору, моторошна й нестерпна. Чоловіки мовчали. Вони дивилися на безлюдний майдан. На кулеметних вишках нерухомо стояли вартові. На головній вишці над ворітьми можна було розрізнити важкі кулемети. Стволи кулеметів на інших вишках, здавалося, чекали тільки, щоб есесівці натиснули на спусковий крючок. Усе навколо застигло, непорушне, мовчазне, зловісне...
Обличчя у Бохова було бліде і втомлене. Він не міг більше зносити цієї тиші. Різко відвернувся од вікна і заходив по кімнаті. Командир одної з німецьких груп Опору теж не витримав більше, він ударив кулаком по підвіконню:
— Прокляття! Скільки ми ще будемо ждати...
Кремер пробурчав щось. Бохов спинився, напружено прислухаючись. Виразно можна було розрізнити звуки пострілів. Близько, зовсім близько...
І раптом, десь коло десятої години ранку, мертву тишу розітнув голос Рейнебота:
— Староста табору і всі блокові — негайно до воріт!
В’язні заворушилися, загаласували. Перед конторою зібралися бліді від хвилювання блокові. Кремер вийшов із своєї кімнати.
— Ходімо...
Нагорі, біля воріт, їм довелося досить довго чекати. Стоячи в проходах поміж бараками, в’язні не зводили очей з воріт. Ось черговий блокфюрер відчинив залізні ковані ворота, увійшов Рейнебот. Тільки він один, більше нікого не було з ним. Крива усмішка блукала в куточках його рота.
Кремер ступив йому назустріч, доповів.
Рейнебот не квапився. Поволі натягнув шкіряні рукавички і почав розгладжувати їх пальцями. Заклав руки за спину, уважно прислухався до близького гуркоту канонади, потім обвів поглядом виструнчені ряди блокових і, нарешті, сказав:
— Панове... — він цинічно посміхнувся, — ми мусимо йти. До дванадцятої години в таборі не повинно лишитися нікого.
Він схопив Кремера за гудзик куртки.
— До дванадцятої години! Ви зрозуміли мене, пане генерал? Рівно о дванадцятій всім бути готовими до виступу, інакше...
Рейнебот недбало дав щигля по гудзику і рушив через ворота.
Коли Бохов з блоковими марширував назад у табір, в голові його блискавично проносилися різні думки. Фронт був поряд! Кожна година зволікання могла врятувати їм життя. Але останній недвозначний рух Рейнебота попереджав про небезпеку. Страшну смертельну небезпеку... Треба було вибирати між цією небезпекою і надією, яку ніс їм гуркіт гарматної канонади, що прокочувався над табором...
Перед конторою збуджені в’язні оточили блокових. Новина вмить облетіла весь табір.
— На дванадцяту годину призначено евакуацію всього табору!
Усі закричали, перебиваючи один одного:
— Ми не підемо! Не підемо! Не підемо!
Бохов лишався біля Кремера.
— А тепер? Що тепер? Бойова готовність третього ступеня?
Бохов зірвав з голови шапку і провів руками по щетинистому волоссю. Важко, дуже важко було йому вимовити останнє вирішальне слово.