Готовність третього ступеня?
— Ще ні, ні, ще ні! Вичікувати!..
***
Сонце підбивалося все вище. Синє небо над головою, пестливий, легкий вітерець, весна убрала природу в пишні прегарні шати.
Табір лежав безлюдний, немов вимер. Тиша на м’яких лапах хижого звіра підкралася до бараків, огорнула їх. Мовчазні й насторожені, сиділи на лавах в’язні.
Багато хто з них був уже зовсім готовий до походу. Біля вбиралень стояли групи людей. Недокурена сигарета переходила з рук у руки...
В 17-му бараці зібралися командири груп Опору; в цей самий час у Кремера відбувалася нарада членів Інтернаціонального комітету. Бійці з груп Опору сиділи в бараках разом з іншими в’язнями, такі ж самі насторожені і мовчазні...
В найпотаємніших куточках табору загони табірної охорони уже готувалися витягти із схованок зброю...
До полудня лишалося півгодини.
Ріоман роздавав сигарети. Кремер, заперечливо покрутивши головою, відмовився: він не курив.
— Очевидно, у них є ще якийсь вільний шлях, — зауважив Бохов, — інакше вони б не евакуювали нас.
Раптом щось спало йому на думку. Чи правильно було зосереджувати в одному 17-му бараці всіх командирів ударних груп? А що, коли у відповідь на опір табору есесівці знову почнуть облаву і силоміць повиганяють усіх із табору? Чи не може тоді трапитися так, що командири потраплять до рук фашистів?
Бохов висловив ці свої сумніви іншим членам комітету. Вони ще мали час вжити потрібних заходів, але треба було діяти негайно.
Бохов змінив диспозицію. Він послав одного з товаришів у 17-й барак. Всі командири, що зібралися там, повинні були повернутися до своїх бараків. Якщо ж у відповідь на зволікання і опір есесівці вдадуться до сили і треба буде починати збройне повстання, то на цей випадок вони дістали нові розпорядження: сигналом буде перший постріл. Тоді вони мали якнайшвидше роздати бійцям зброю і зайняти свої вихідні позиції. Нарада закінчилася, члени комітету розійшлися. Бохов теж подався до свого барака. Кремер лишився сам один.
Дванадцята година!
Напруження зросло до крайньої межі!
Дванадцята година п’ять хвилин! Все ще нічого. Нагорі, біля воріт, — тихо.
Засунувши руки глибоко в кишені, Кремер походжав по кімнаті. В усіх бараках панувало глибоке мовчання.
Дванадцята година десять хвилин!
І раптом — очікуваний і все-таки несподіваний і різкий, мов удар батога, — з гучномовця пролунав голос Рейнебота:
— Староста табору! Накажіть шикуватися!
Кремер спинився, похилив голову, ніби чекав, що
ось-ось дістане удар по потилиці. Команда повторилася — ще різкіша, вимогливіша:
— Шикуватися!
В бараках зчинився галас.
— Спокійно, товариші, спокійно!
Дванадцята година п’ятнадцять хвилин!
Сяяло сонце. Легкі хмарини пропливали по синьому небу...
Дванадцята година двадцять хвилин!
З гучномовців знову залунало:
— Дев’язні? Негайно шикуйтеся!
Кремер все ще стояв на тому ж самому місці, де застала його перша команда. Тепер він важко повернувся і сів за стіл. Широко розставивши лікті, поклав голову на руки, припавши лобом до стиснутих кулаків.
У бараках знову знявся гамір. В’язні з’юрмилися біля вікон. Але їм нічого не було видно...
Зненацька в’язні в першому ряду бараків, що виходили вікнами на майдан, схвильовано заворушилися. Підводячись навшпиньки і зазираючи через плечі передніх, вони широко розкритими очима дивилися в напрямі воріт.
Кремер і собі схопився з місця і кинувся до вікна.
Дві машини в’їхали на майдан і тут спинилися. З першої зістрибнуло двоє. Кремер пізнав Клюттіга й Камлота. З другої машини вилізли Шваль, Вейзанг і Віттіг.
Ось воно, починається! Чоловік сто есесівців промарширувало через ворота. Камлот дав якийсь наказ. Було встановлено кулемети, закладено кулеметні стрічки. За кулеметами став цеп есесівців з автоматами і протитанковими гранатами.
Кремер чув, як пульсує кров у нього в скронях.
Якщо вони відкриють вогонь, першими жертвами будуть в’язні з переднього ряду бараків. В’язні, охоплені панікою, кинулися від вікон.
— Починається, починається!
Вони хотіли тікати, позаповзати кудись під столи і лави.
Кілька найхоробріших лишилися біля вікон, вони гукнули:
— Комендант їде в табір!
Кремер швидким поглядом окинув картину, що відкривалася перед його очима. На головній вишці і на всіх інших сторожових вишках було повно есесівців. Вартові встановлювали кулемети, направляючи їх стволами на бараки.
Кремер вибіг з контори.
Машини під’їздили до останнього ряду бараків. Ось вони спинилися. Кремер помчав туди.
Першим з машини зіскочив Клюттіг і побіг до найближчого барака. Це був тридцять восьмий барак.
Виліз із своєї машини і Шваль.
— Чому в’язні не шикуються? — закричав він до Кремера.
***
Клюттіг щосили рвонув двері і вдерся до барака. Його колючі очі за товстими скельцями окулярів швидко оббігли приміщення. Усі в’язні встали. Рункі швидко сховався за спинами товаришів.
Клюттіг випнув уперед нижню щелепу, переводячи пильний погляд з одного мовчазного в’язня на другого. Нараз очі його розширились. Він одіпхнув убік двох чоловіків, що стояли перед ним, і зробив крок уперед. На столі блокового він помітив дитину! Маля перелякано тулилося до Бохова, який заспокійливо пригортав до себе тремтяче тільце.
Клюттіг розкрив рота, його кадик виліз із коміра. Бохов стояв нерухомо. В’язні теж немов закам’яніли. Раптом Клюттіг пронизливо заверещав:
— Ах, ось воно що?!
Зробивши дикий стрибок уперед, він вихопнз з кишені пістолет.
І тоді сталося несподіване. Вмить навколо Клюттіга утворилася порожнеча. Перед дитиною виросла ціла стіна з в’язнів. Жодного слова, жодного вигуку не зірвалося з їх уст. Мовчки стояли вони, не спускаючи з Клюттіга очей.
Він різко повернувся, ніби почувши щось за своєю спиною. Позад нього також стояла щільна юрба в’язнів. Прохід до дверей було закрито.
Клюттіг стояв один посеред барака.
Скрізь навкруги — мовчазні обличчя, опущені, стиснуті в кулаки руки. Очі уважно стежили за кожним його рухом... Клюттіг зрозумів, що потрапив у пастку. Він відчув, що люди навколо нього ладні отот кинутися на нього і розтерзати його. Стріляти? Блискавичним рухом він підняв пістолет і прицілився.
І тоді сталося ще більш несподіване. В’язні, які стояли біля дверей — члени підпільних груп Опору — розступилися. Шлях до дверей був вільний... Це була мовчазна вимога.
На худих вилицях Клюттіга плямами палав рум’янець. Слова застрявали в горлі, в роті пересохло.
— Ах... ось... воно... що... — прошипів він.
Стрибок — і він був уже коло дверей.
***
Побачивши, що Кремер стоїть біля коменданта, підійшло кілька блокових.
— Чому в’язні не шикуються? — знову закричав Шваль.
Кремер виступив наперед.
— Вони бояться штурмової авіації, яка обстрілює залізниці і маршові колони.
Шваль знизав плечима, взявся кулаками в боки:
— Ви ж будете під нашим захистом! Я даю вам ще півгодини. Якщо в’язні не вишикуються, я накажу вигнати їх силою зброї.
В ту мить, коли Клюттіг вискочив з барака, завила сирена, завила так несподівано, що переляканий Шваль одразу ж стрибнув у машину. Сирена вила безугавно, то тихіше, то знову голосніше.
— Гауптштурмфюрер! — гукнув з машини Камлот.
Не тямлячи себе від люті, Клюттіг кинувся на Кремера, щосили вдарив його кулаком в обличчя, загорлав:
— Прокляте падло!
Кремер поточився назад.
Клюттіг стрибнув у машину, підняв пістолет. Закричав якийсь блоковий, та Клюттіг уже натиснув на гашетку — раз, два, три. Постріли пролунали один за одним.
Кремер змахнув обома руками, ніби хотів догнати машину, що швидко помчала геть, потім похитнувся вперед і впав долілиць на землю.
Все ще завивала сирена.
З бараків повибігали в’язні. Бохов проштовхався крізь юрбу і нагнувся над Кремером.