— Швидше, до ревіра!
Непритомного Кремера поклали на лаву і понесли до Кена...
В передньому ряду бараків ніхто не чув пострілів. В’язні, що стояли біля вікон, бачили, як помчали геть машини. Проїжджаючи мимо, Камлот скомандував щось стривоженим есесівцям.
Сирена замовкла.
В’язні побачили, що есесівці, піднявши зброю, швидким кроком промарширували до воріт і зникли за ними, і радісно закричали:
— Вони драпають, вони драпають!
***
В мовчазному страху оточили Бохов і блокові, що принесли Кремера, стіл, на якому лежав поранений.
Впевнено і спокійно порався коло нього Кен. З допомогою зонда він видалив кулі з двох ран на грудях: кулі влучили майже поряд одна біля одної. Потім промив рани, і двоє санітарів зробили перев’язку.
— Це небезпечно для життя?
Кен, не відповідаючи, пройшов до умивальника, помив руки, потім обернувся до Бохова, який поставив це запитання, і заперечливо похитав головою.
— Ніякий Клюттіг не зможе порішити такого хлопця...
***
Вже дві години продовжувалася тривога. А в’язні в бараках раділи. Десь зовсім близько йшов запеклий бій. Безперервно гриміла канонада. Постріли й вибухи лунали дедалі голосніше, фронт підступав усе ближче й ближче...
***
Кремера поклали на ліжко у приміщенні для санітарів. Кен сидів біля нього і чекав, поки він опритомніє. Нарешті поранений заворушився і розплющив очі.
— Ну? Що сталося? — грубувато й здивовано спитав він, побачивши над собою обличчя актора.
— Тривога, — привітно відповів Кен.
— Що сталося зо мною, хотів би я знати.
— Нічого особливого. Просто маленький переполох. Давай-но, друже, випий ось це.
Кен підклав руку під голову Кремера і підніс йому до рота,кухоль...
— Обережно, гаряче, — попередив він.
Кремер ковтнув раз — напій, видно, припав йому до смаку, він здивовано глянув на Кена. Той лукаво підморгнув йому одним оком.
— Пий.
Кремер жадібно, ковток за ковтком, випив увесь кухоль і, аж застогнавши від насолоди, відкинувся назад.
— Чоловіче, звідки ти роздобув таку розкіш?
— Ніколи не питай мене про це, — таємниче відповів Кен.
Живлюща чорна кава, з усього видно було, благодійно вплинула на Кремера.
— Розкажи, що таке зо мною? — зажадав він.
— Клюттіг продірявив тебе в кількох місцях. Але, наскільки я тебе знаю, через три дні ти вже знову вистрибуватимеш, як молодий жеребчик.
Почувши Клюттігове ім’я, Кремер вмить згадав усе.
— Що робиться в таборі?
— Тривога, я вже сказав тобі. Хіба ти не чуєш?
Вони прислухалися до далекого — і все ближчого —
гуркоту...
— Ще що-небудь сталося?
— Так.
— Що?
— Есесівці запакували свій реквізит та й накивали п’ятами.
Кліпаючи очима, Кремер дивився на усміхненого актора, і раптом його обличчя сердито нахмурилось.
— Що ти там кажеш? Тільки через три дні? А дзуськи не хочеш? Я встану! Зараз же!
Та, спробувавши підвестися, Кремер зі стогоном упав знову на ліжко.
Кен ввічливо посміхнувся:
— Ну, ну, спокійніше, сину мій, спокійніше, спокійніше...
***
Відбою все не було. Так минала година за годиною. Уже надвечір знову завила сирена. Друга тривога, а перша ще не скінчилася.
Стемніло, і разом з темрявою холодний жах заповз у табір і обступив бараки. Ніхто з в’язнів і не думав про сон. Вони никали сюди й туди, не наважуючись засвітити світло. Лише де-не-де блимали тьмяні сині лампочки запасного освітлення. Часом в’язні злякано схоплювалися з лав і шукали в темряві один одного очима.
А надворі все гуло й гуркотіло. В повітрі чути було гудіння літаків, воно все наростало, наближалося до табору. Усі зводили очі вгору, до бантин, що підтримували дах бараків, і завмирали, пильно прислухаючись.
Гудіння переростало в оглушливий гуркіт, ось він загрозливо прошумів і пронісся над самими дахами бараків, і враз темна далина ніби проковтнула його: все затихло, так само раптово, як і почалося.
І знову — моторошна тиша. Чи прилетять назад літаки? Може, то були німецькі літаки? Можливо, вони шукали в темряві свою ціль. Чи обстрілюватимуть вони бараки?
Кожна хвилина ніби несла в собі смертоносний заряд. Чи продовжується ще тривога? Чи, може, вже скінчилася?
На землю спускалася ніч.
***
Перед затемненою будівлею комендатури стояли напоготові автомашини. Серед них і Клюттігова. Сам він був зараз разом з Камлотом, Вейзангом і Віттігом у кабінеті Шваля. За столом для засідань, у кутку, стояв Рейнебот, блідий від хвилювання, бо те, що розігрувалося тут, перед його очима, було останньою фазою розв’язки.
Різкий телефонний дзвінок щойно урвав бурхливу суперечку. Шваль притулив телефонну трубку до вуха, рука його тремтіла. Він назвав себе, закричав:
— Я не розумію вас, повторіть!
На його обличчі відбилася напружена увага.
Клюттіг розлючено кинувся на Рейнебота, прошипів до нього:
— Ти, паскудо, ти, нікчемний боягуз!
Камлот, схопивши Клюттіга за рукав, відтягнув його від Рейнебота.
— Ну, прошу, — пронизливо закричав Клюттіг, побачивши, що Шваль поклав телефонну трубку, — що ви, тюхтії, ще можете сказати мені?
Дужчий за нього Камлот рвонув Клюттіга до себе, очі його погрозливо спалахнули.
— Ми не тюхтії, розумієш ти? Шваль правду каже.
Клюттіг вирвався з рук Камлота, обсмикнув на собі мундир і, тремтячи усім тілом, верескливо закричав:
— Каже правду, оцей дипломат, оцей чиновник, оцей тюремник... — Він переводив погляд з одного на другого, всі вони були проти нього, і він знову загорлав: — Всі ви — наволоч, паршива наволоч!
— А ти, мабуть, свою безглузду упертість вважаєш відвагою?— Почуваючи себе в безпеці, бо за спиною стояли його прибічники, Шваль ступив крок назустріч Клюттігу. — Я радий, що ця тривога перешкодила нам... Панове, щойно я одержав останнє повідомлення. Зараз у Тюрінгському лісі гарнізони численних опорних пунктів провадять бої з кількісно переважаючим противником. Штурмова авіація знищила на веймарському вокзалі паровози товарних поїздів. Ну, от бачите! А тепер що?
— Що тепер? — зарепетував Клюттіг. — Наберемося ми з цією сволотою клопоту.
Шваль захитав головою:
— От, от, оця сволота й буде моїм найкращим виправданням.
І з широким жестом він звернувся до всіх присутніх:
— Ми — гуманні люди, панове, правда ж?
— Боягузливий пес, ось ти хто! Я застрелю тебе!
І Клюттіг вихопив з кишені пістолет.
Камлот стрибнув між ними і високо підбив угору Клюттігову руку. Клюттіг несамовито заверещав, його очі за товстими скельцями окулярів палали. Одним швидким рухом засунув він зброю знову в кишеню і, перш ніж присутні отямились, прожогом вискочив за двері.
— Тільки цього ще нам бракувало, — глибоко зітхнув Вейзанг.
Шваль, трохи заспокоївшись, почав в своїй звичайній манері:
— Панове, це остання ніч. Нам треба приготуватися до завтрашнього дня...
Освітлюючи собі дорогу затемненим ліхтариком, Клюттіг чимдуж біг до офіцерського селища. Перед Цвейлінговим будиночком він спинився. Назустріч йому вийшла Гортензія у накинутому поверх нічної сорочки пальті.
— Давайте ваш багаж, — прошипів Клюттіг і пройшов повз неї у дім.
Цвейлінг стояв біля стола і пакував чемодан.
— Ану, живо! — владно наказав Клюттіг ошелешеному Цвейлінгу. — Де багаж?
Гортензія, яка увійшла в цю мить до кімнати, зрозуміла все швидше, ніж Цвейлінг.
— Ось він стоїть. Я швиденько накину щось на себе.
Вона зникла за дверима спальні.
— Давайте сюди!
Цвейлінг, все ще не отямившись від здивування, закліпав очима, але Клюттіг уже потяг ящик з посудом. — Живо, живо, беріть з того боку!
Вони понесли ящик до машини. Гортензія винесла ще чемодан. Клюттіг погнав Цвейлінга назад у дім:
— Через десять хвилин я знову буду тут і заберу вас.