Він вштовхнув Гортензію в машину. На повному ходу спинився перед своїм домом, забіг у квартиру, виніс два чемодани і запхнув їх у багажник.
— Нам треба негайно їхати, сідай! — підганяв він її.
— А Цвейлінг?
Клюттіг вскочив у машину і увімкнув мотор.
— Плюнь на нього! Ну, їдеш?
І тоді Гортензія й собі стрибнула в машину і захлопнула за собою дверці. Клюттіг хотів зареготати, але натомість тільки закректав. Він притягнув жінку до себе і жадібно обняв її. Насилу переводячи дух, прохрипів:
— Ну, ось так, а чом би й ні?
Гортензія не опиралась.
Клюттіг стримав свою жагу, штовхнув жінку знову на її місце, схопився за руль і помчав уперед...
***
У казино за одним столиком з Мейсгейєром і Брауером пиячивші Мандрил. Зовсім сп’яніла банда інших блокфюрерів і командофюрерів обслуговувала сама себе, стягуючи з полиць геть-чисто все, що стояло на них, до останньої пляшки, і виціджуючи все, що було в бочці.
В казино стояв страшенний галас. Усі щосили горлали й бешкетували.
Мейсгейєр і Брауер, теж п’яні як ніч, на всі заставки лаяли боягуза-коменданта і Камлота, який повзав перед ним на колінах. Худе прищувате обличчя Мейсгейєра зблідло, він шепотів хрипким голосом:
— Паскудники всі вони, ось хто! Якби це залежало від мене, тут не лишилося б у живих ані душі. Завтра ми мусимо драпати звідси, а може, навіть сьогодні вночі.
Здоровенний Брауер щосили вдарив пляшкою по столу.
— От побачиш, що завтра ти дістанеш ще від цього тюремника наказ очистити бункер. Розлітайтеся, пташечки, розлітайтесь...
Очі Мандрила оскліли, але тримався він прямо.
— Усе, що сидить у моєму бункері, належить мені.
— Браво! — закричав Мейсгейєр. — Мандрил, ти молодчина! Правда ж, ти молодчина? Ми всі побоювались тебе. Але ти — молодчина!
Руки Мандрила лежали на столі, немов дві колоди.
— Все, що є в моєму бункері, я не віддам нікому. Ні Швалю, ні будь-кому іншому!
Мейсгейєр підштовхнув Мандрила кулаком у бік і зробив руками такий жест, ніби скручував комусь в’язи:
— Ось такий ти хлопець!
Брауер по-змовницькому нахилився вперед:
— Завтра?
Мандрил блимнув на нього примруженими очима:
— Зараз же.
Сильним ривком він притягнув до себе Брауера:
— Але для такого діла треба бути тверезим.
Брауер закивав головою:
— Я зовсім тверезий.
Мейсгейєр витер кашкетом піт з лоба, Мандрил підвівся...
Форсте чув, як вони зайшли до бункера. Він скочив з койки, на якій лежав одягнутий, і, пильно прислухаючись, припав до дверей камери.
Мейсгейєр вийняв пістолет. Та Мандрил засунув зброю назад йому в кобуру.
— В бункері не стріляють.
Він пройшов разом з обома есесівцями до своєї кімнати. Тут він дістав з ящика важкий гайковий ключ і чотиригранний шматок заліза і розділив цю зброю між обома есесівцями.
— Я не можу бачити крові, — сказав він з кривою усмішкою.
Вони пройшли в коридор бункера і відчинили одну з камер.
З високо піднятими руками, немов розп’ятий на хресті, стояв Форсте, щільно притиснувшись до дверей своєї камери, і ловив кожен звук, намагаючись не дихати.
Як тільки розчинилися двері, четверо арештантів, що були в камері, одразу ж схопилися на ноги; в блідому примарному світлі синьої лампочки вони побачили Мандрила і обох шарфюрерів.
Брауер і Мейсгейєр збили двох арештантів на підлогу, і перш ніж двоє інших збагнули, що сталося, вони теж були збиті сильними ударами додолу. Обидва есесівці швидко порішили свої жертви: вони душили їх доти, поки не завмерло останнє хрипіння.
Арештанти в інших камерах чули тупотіння ніг, зойки, стогін і хрипіння. Раптом один у суміжній із п’ятою камері почав кричати. Неприродно пронизливо й різко. Ось до нього приєднався ще один...
Гефель і Кропінський, витягнувши вперед голови, вслухалися в темряву, в ці несамовиті крики, що проникали і в їхню камеру.
Брутально лаючись, Мандрил рвонув двері камери і виштовхнув того, що кричав, у коридор. Обидва шарфюрери несамовито накинулись на другого в’язня і повалили його на підлогу.
Мандрил дужими руками підхопив знавіснілого в’язня і потягнув його до загратованих дверей у кінці коридора. Він устромив його голову в щілину поміж одвірком і став причиняти залізні двері, все щільніше й щільніше придушуючи шию своєї жертви. В останніх конвульсіях розпростерлось на підлозі мертве тіло. Тоді Мандрил поволік задушеного назад до камери і жбурнув його на мертвого товариша.
— Я не люблю, коли кричать, — сказав він і замкнув двері камери.
Губи Мейсгейєра тремтіли від жадоби крові, Брауер хотів був уже відсунути засув камери номер 5, але Мандрил не дав йому відчинити дверей.
— З цими я розрахуюсь сам!
Одним стрибком він опинився біля дверей іншої камери.
— Обережніше, тут сидить аж шість штук.
Він прислухався біля дверей, в камері було тихо.
Мейсгейєр і Брауер причаїлися поряд, готові щомиті кинутися вперед. Ще секунду Мандрил вагався, потім рвонув двері. Якась постать стрибнула з глибини камери, за нею чотири, п’ять. Брауер заревів. Мандрила повалили на підлогу, цілий клубок людських тіл насів на нього зверху. Люто заревівши, шарфюрери навалилися на купу людей, несамовито б’ючи їх. Боротьба була нерівна: сили змучених людей швидко вичерпались. Дужий, як ведмідь, Мандрил струснув із себе того, що напав на нього, притиснув його коліном, вчепився в горло своєї жертви і почав щосили бити його головою об цементну підлогу камери.
Всього кілька хвилин тривала ця жахлива боротьба, і ось уже всі шестеро нещасних лежали долі мертві.
Від цього несподіваного опору Брауер зовсім осатанів. Сп’янівши від запаху крові і від алкоголю, він, заточуючись, вискочив у коридор і закричав:
— Де решта цих свиней?
Гефель і Кропінський забилися в куток камери. Вони стояли нерухомо, приготувавшись до стрибка, і обличчя їх були спотворені жахом.
Так само, готуючись до стрибка, стояв у своїй камері і Форсте. «Якщо вони прийдуть до мене, — думав він, — якщо вони прийдуть до мене...» Але тут думка його спинялася, немов злякавшись того рішення, яке народилося із смертельної небезпеки: кинутися на першого, хто увійде в камеру, і вчепитися йому в горло.
Але ніхто не підходив до його камери.
***
Тьмяний зловісний світанок поволі повз на зміну страшній ночі. Чорний морок неквапливо забарвлювався бляклими сіруватими тонами.
На койці у своїй камері сидів Форсте. Цілу ніч він просидів так, чекаючи смерті, бо добре знав, що Мандрил не залишить у живих свідка всіх його страшних злочинів.
Сірі передранкові сутінки заповзли в камеру, тьмяно освітили її стіни. Сірі й мовчазні, обступили вони Форсте з чотирьох боків. Він почував себе таким беззахисним і безсилим! Непомітно, наче тінь, як жив у бункері, так він і помре. Останні рештки людської гідності і здатності до опору згасли в ньому цієї страшної ночі. І все-таки десь глибоко всередині, під попелом, ще жевріла в його душі одна таємна іскорка. Надія роздмухувала цю іскорку, і Форсте розпачливо шукав якоїсь можливості порятунку. Часу в нього лишалося небагато. Чим більше розвиднялося у камері, тим ближчим був кінець. Чи не вдасться йому заховатися десь в камері? Чи, може, вчепитися Мандрилові в горлянку? Чи є в бункері такий закуток, куди можна було б залізти й пересидіти цей час? Думки зляканим роєм снувалися в його голові.
Те ж саме переживали зараз і Гефель з Кропінським. Смертоносна ніч пронеслася над їхніми головами. Вони знали, що з усіх арештантів бункера тільки вдвох лишилися в живих, бо їх Мандрил приберігав на останню хвилину. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного, шукаючи один у одного захисту і опори. В блідому світлі ранку, що зазирав до камери крізь маленьке загратоване віконце, кожен з них бачив обличчя другого і у виразі цього обличчя з широко розкритими очима і спотвореними від смертельного страху рисами, бачив своє власне лице.