Кропінський прошепотів:
— А може, Мандрила вже зовсім і немає тут? Може, він втік?
Гефель заперечливо похитав головою.
— Він ще тут. Я знаю, я почуваю це. Якби вони всі вже повтікали, то вони убили б нас разом з іншими. Він ще прийде до нас. Сьогодні прийде...
Зацькований погляд Гефеля сковзнув по голих стінах камери і затримався на дверях. Вони займали собою майже всю стіну.
— Слухай уважно, Маріане, ось як ми зробимо.
Гефель притулився у кутку біля дверей.
— Я стоятиму тут, а ти — отам.
Гефель показав на куток навпроти. Кропінський став на вказане місце.
— Як тільки він увійде, хапай його одразу ж за горло. У тебе вистачить сили?
Обличчя лагідного Кропінського враз змінилося. Він примружив очі, випнув уперед нижню щелепу, а руки його почали поволі стискатися в кулаки і так само поволі розтискатися.
— А я нахилюся і рвону його за ноги! Ні! — швидко заговорив Гефель. — Ми зробимо це інакше! Коли він зайде, я щосили ударю його в живіт, йому перехопить дух, а ти вчепишся в горло.
Вони глянули один на одного гарячково палаючими очима, ніби кожен з них хотів прочитати на обличчі другого, чи вистачить у них для цього волі й сили, потім міцно притулилися до стіни і чекали, чекали...
***
Нарешті розвиднілось. Ця ніч була бурхлива й тривожна, як ніколи, сповнена гуркотом близького бою, — цієї ночі було взято Ерфурт і перед американцями відкрилася пряма дорога на Веймар. Американські війська готувалися до рішучого удару в цьому напрямі.
Безперервний гуркіт канонади з кожною годиною посилювався. Табір опинився в центрі запеклих боїв.
Двадцять одна тисяча в’язнів табору нічого не знала про те, яка страшна трагедія розігралася в цю неспокійну ніч у бункері, не знали вони й про те, що несамовитий Клюттіг утік перший, що всі інші офіцери-есесівці й собі гарячково готуються до втечі і їхні машини стоять уже напоготові. Сьогодні або ніколи повинні втекти фашисти, якщо вони не хочуть потрапити в полон до американців.
Але поки що вони були тут. На вишках все ще стояли подвоєні пости. У передранкових сутінках дедалі чіткіше вимальовувалися їх темні постаті. Щоб зігрітися, вони підняли вгору широкі коміри шинелей і стояли так під холодною мжичкою, лиховісні й моторошні в своїй непорушності.
Досить короткої команди — і злива вогню з усіх кулеметів та огнеметів за десять хвилин загасить всяке життя всередині дротяної загорожі.
Останнім рішенням ІТК, що його прийняли того дня на світанку, було рішення розпочати збройне повстання, не чекаючи, поки станеться ця катастрофа. Віднині силу мали тільки накази Бохова, які він даватиме як військовий уповноважений комітету.
За його наказом у бараках сиділи готові щохвилини кинутися в бій члени груп Опору, а табірна охорона знову зайняла місця, де було сховано зброю. Використовуючи усі можливі прикриття проти вартових на сторожових вишках, спеціально визначені з табірної охорони товариші не спускали з ока долину на північ від табору. У них були навіть біноклі.
Вдалині весь час немовби перекочувався грім. Часом постріли чути було вже так близько від табору, неначе снаряди вибухали всього за кілька сотень метрів від дротяної загорожі.
Неспокій повиганяв в’язнів із бараків. Вони стояли на дорогах, недовірливо поглядаючи на сторожоні вишки й на ворота.
Раптом усе навколо заворушилося. Над табором в ясному небі пронісся ланцюжок американських літаків.
В’язні радісно закричали:
— Ось вони, ось вони!
Та літаки розтанули вдалині.
Бохов разом з кількома товаришами теж вибіг із барака і тепер дивився вслід даленіючим літакам. Поряд з ним, міцно стиснувши губи й засунувши руки в кишені, стояв Пшібула.
— Чому ти завждй чекаєш до останньої хвилини? — похмуро промовив він.
Бохов нічого не відповів, він напружено прислухався. Вибухи долинали з дедалі ближчої відстані. Безперервно строчили кулемети.
***
О дев’ятій годині ранку Цвейлінг з’явився в таборі.
Мюллер і Брендель з табірної охорони, які весь час крутилися поблизу речового складу, бо дістали завдання під час роздачі зброї витягти сховані Піппігом пістолети, зразу помітили Цвейлінга. Чого йому треба на складі?
О пів на десяту ранку прибіг, задихаючись від швидкого бігу, спостерігач із табірної охорони і приніс Бохову звістку про те, що з північного схилу табору на вершині одної з віддалених гір помічено танки. Що то за танки? Фашистські? Американські? Тікають вони чи наступають? Цього ще не можна було сказати напевно. Отже, лишалося тільки й далі вичікувати.
***
Даремно Цвейлінг чекав повернення Клюттіга. Коли настав ранок, в обдуреного чоловіка не було вже ніякого сумніву, що його жінка втекла від нього із гауптштурмфюрером.
В есесівському селищі панував страшенний хаос. Поміж вщерть навантаженими машинами товпилися шарфюрери, жінки й діти; звідусіль лунали крики, лайка. Цвейлінг самотньо стояв у кімнаті. Час було подумати про те, як і куди йому тікати. Він безпорадно озирнувся навколо і вилаявся:
— Підла наволоч!
Сердито махнувши рукою, він ніби відсунув від себе лють: він ще зможе постояти за себе. Раптом щось спало йому на думку, і він побіг до складу. В конторі він почав ритися в документах в’язнів. Уже цілих півгодини Цвейлінг тремтячими руками нишпорив в безладній купі паперів, які він висипав на стіл...
***
Форсте все ще сидів на койці у своїй камері, не наважуючись зрушити з місця. Він не бачив більше ніякого виходу, втратив усяку надію на порятунок. З глибоким смутком у серці мусив він признатися собі, що роки тваринного животіння в бункері не загартували його волі, борця з нього не вийшло. Одна тільки втіха була у Форсте: він лишився порядною людиною. З тихою радістю пригадував він тепер, як допомагав Гефелю і Кропінському, що помруть тепер разом з ним. Після смерті його буде залічено до тієї величезної армії безіменних людей, що їм судилося стати перегноєм, на якому розквітне колись нове, краще життя. Можливо, в цьому й був той смисл існування, якого він шукав усе своє життя. Коли впадуть залізні ворота табору, — його, Форсте, вже не буде в живих...
***
Минула всього одна година після того, як над табором пролетіли американські бомбардувальники, коли раптом у небі показався ще один дивний літак, такого в’язні ще не бачили ніколи. Поволі й зовсім низько кружляв він над табором. Вартові на сторожових вишках стурбовано стежили за ним очима і перекидалися схвильованими зауваженнями.
В’язні, що стояли між бараками, теж дивилися на небо. То був американський літак — артилерійський спостерігач, який вишукував цілі для обстрілу. Він розтривожив не тільки в’язнів, але й вартових-есесівців. Вздовж дротяної загорожі промчав мотоцикліст, він викрикував вартовим на вишках якийсь наказ — останній наказ Камлота.
***
Цвейлінг, нарешті, знайшов те, чого шукав. Проте він хотів замаскуватися не лише з допомогою фальшивих документів. З купи старої одежі в’язнів він вибрав для себе смугасті куртку й штани і переодягнувся.
Раптом мороз пішов у нього поза спиною. Позад нього стояв якийсь чоловік! Вурах!
Волосся на голові Цвейлінга стало дибом, так ніби він уздрів привид.
— Чого вам тут треба?
Вурах, який щойно виліз із свого сховища і побачив гауптшарфюрера в одежі в’язня, прошипів:
— Так ось що ти робиш, собако...
Цвейлінг відскочив назад:
— Забирайтеся звідси!
Вурах погрозливо нахилив голову. Тоді Цвейлінг вмить вихопив із кишені пістолет...
Мюллер і Брендель почули постріли. Що там трапилось? Вони перезирнулися.
— Бігом туди!
Вони вдерлися в приміщення складу, кинулися вгору по сходах. Речовий склад було замкнено. Сильними ударами вони виламали двері.
— Руки вгору!
Все ще тримаючи у руці пістолет, остовпілий Цвейлінг підняв угору руки. Охоронники кинулись на нього.
Мертвий Вурах лежав на підлозі.