***
В своєму кабінеті Шваль несамовито кричав на Камлота, його бліді щоки тряслися.
— Та ви збожеволіли, чи що?
Камлот наказав за чверть години перед відступом есесівських частин відкрити вогонь по бараках.
— Негайно ж відмініть цей наказ. Через вас ми попадемо прямо на шибеницю!
Камлот брутально вилаявся:
— Поцілуйте мене в гедзло, однаково все летить під три чорти.
— Проклятий негідник! — загорлав Вейзанг.
Камлот щосили ударив його в живіт, і той поточився назад.
— Побачимо, як ви тут упораєтесь з усім, — Камлот криво натягнув на лоба кашкет. — А я зараз дам драла.
Шваль знесилено впав у крісло. Надворі загуркотіла машина Камлота. Десь зовсім близько пролунало підряд чотири постріли. Шваль схопився на рівні ноги. Розгублено глянув на Вейзанга.
— А тепер? Що тепер?
Вейзанг безпорадно похитав головою.
Шваль кинувся до письмового стола, рвучко відчинив кілька шухляд, засунув в кишені якісь документи, потім накинув на плечі шинель, насунув на голову кашкет.
— Поїхали, мерщій! — прохрипів він.
Рейнебот з вікна свого кабінету бачив, як помчала
геть машина з комендантом.
— Шваль тікає! — гукнув він до Мандрила, що саме був у нього в кабінеті...
Форсте, тремтячи всім тілом, стояв у камері: в коридорі він почув важкі кроки Мандрила. Засув на дверях його камери забряжчав, двері розчинилися:
— Виходь!
Форсте помітив на сірому обличчі Мандрила сліди хвилювання. Покірно вийшов він із камери.
В коридорі валялися жертви нічної розправи. Ударами кулаків Мандрил вштовхнув Форсте в свою кімнату, показав рукою на ящик:
— Все запакувати!
Серце Форсте стискалося від страху. Але він слухняно почав спорожняти полиці й шафи...
***
Мюллер і Брендель звеліли Цвейлінгу стати в куток. Потім вони відсунули набік письмовий стіл і відгорнули килим. Брендель стояв на варті біля Цвейлінга з відібраним у нього пістолетом в руках, а Мюллер принесеною з собою стамескою відірвав кілька мостин на підлозі.
Коли Цвейлінг побачив зброю, очі його мало не вилізли з орбіт.
— Ти дивуєшся, га? — зневажливо й гордо засміявся Брендель.
Нижня щелепа Цвейлінга затрусилася.
— Цього... я не знав...
— А ми й не казали тобі про це, — глумився над ним Брендель, а Мюллер підсунув пістолети під ніс Цвейлінгу і сказав:
— Але... зад шарфюрера — найбезпечніша схованка.
Він засунув пістолети в кишені.
— Ми надто рано витягли зброю, ще не було наказу, що ми тепер робитимемо? — спитав Мюллер.
Брендель знизав плечима.
— Почекаємо, поки прийде наказ.
— А що будемо робити з оцим?
— Цей теж чекатиме з нами, він — наш перший полонений.
Цвейлінг упав на коліна. Брендель підхопив його, знову поставив біля стінки:
— Стій прямо, ти, нікчемо!
***
З вікон першого ряду бараків в’язні стежили за ворітьми. Враз вони помітили біля воріт метушню, побачили, що шарфюрери виносять з будинку комендатури ящики і навантажують їх на грузовик. Їм видно було, як Рейнебот ганяв туди й сюди, ніби диригуючи цією нервовою біганиною. Ось з бункера вийшов Мандрил і кинув на машину якісь пакунки.
— Вони лаштуються в дорогу, — схвильовано зашепотіли в’язні...
В грудях Форсте йшла розпачлива боротьба. Те, що він зараз робив, було останньою роботою, яку він мав виконати на цій землі. Мандрил готувався тікати. Форсте гарячково шукав якогось виходу. Де був він, цей вихід, де? Коли Мандрил на хвилину лишав його на самоті, Форсте, вдаючи, ніби ретельно займається пакуванням речей, насправді напружено думав. Може, він міг би забарикадуватися в одній з камер, заховатися де-небудь в бункері чи просто втекти?
Нараз він помітив, що з зовнішнього боку напіврозчинених дверей стирчить ключ. Форсте весь затремтів від страху, що, ніби заглушений крик, перехопив йому горло. Може, оце й є жаданий порятунок?
Мандрил з двома шарфюрерами поспішав сюди. Вони виносили й вантажили ящики на машину.
Секунди вирішували для Форсте все. Одним стрибком він опинився біля дверей, витяг ключ, прослизнув знову в приміщення і замкнувся зсередини. Тремтячи всім тілом, він щільно притиснувся до стіни біля дверей, кров шалено пульсувала в його жилах.
В цю страшну хвилину щось сталося!
Приглушений звук труби раптом розітнув повітря. Він звучав погрозливо й моторошно, немов труба архангела, що скликає грішників на страшний суд. Це була сирена тривоги, попереджувальний есесівський сигнал, що сповіщав про наближення ворога. Його пронизливі звуки проникали всюди.
Від цих звуків в’язням у бараках перехопило дух.
Бохов і його товариші вискочили з барака і спинилися просто неба, вслухаючись в глухе виття сирени.
Біля есесівських казарм все закрутилося вихором від цих суремних звуків. Есесівців немов вітром вимело з казарм; сяк-так вишикувавшись у похідну колону, вони побігли геть. Шарфюрери, зовсім розгубившись, теж тікали. Навантажений до верху грузовик зробив крутий розворот і в’їхав прямо в штовханину й метушню, що панували на дорозі.
Щось кричав Рейнебот. Мандрил кинувся назад до бункера, заревів, заторгавши замкнені двері, і почав люто гатити по них чобітьми. Підбіг Рейнебот.
— Швидше, швидше! — закричав він і, не чекаючи знавіснілого від люті Мандрила, знову вискочив надвір, завів мотоцикл, ще раз гукнув щосили:
— Мандрил!
Потім скочив на сидіння. Тільки коли мотор уже заревів на повну силу, прибіг Мандрил, стрибнув у коляску, мотоцикл помчав уперед...
А за замкненими дверима Форсте упав на коліна. Останні краплі сил ніби розтопилися в нестримних рясних сльозах, і ця чудом врятована людина й не знала, що то були найщасливіші сльози в її житті...
Напруживши всі сили, приготувавшись до одчайдушного стрибка, стояли за дверима своєї камери Гефель і Кропінський так, як домовилися. Вони чули шум, біганину і страшні звуки труби. Вони чули, як закричав Рейнебот і люто заревів Мандрил, чули, як затряслися і затріщали від ударів двері, а потім грюкіт і галас за дверима раптом затихли.
Кропінський стояв у кутку біля дверей, його руки, наче два відкриті затискачі, теж ніби вслухалися в цю незбагненну тишу. Обидва приречені на смерть не наважувалися дихнути, і ще менше наважувалися вони прислухатися до голосу крихітної,надії, яка обережно простягала свої щупальці в їх серцях, і собі вслухаючись в цю неймовірну тишу...
***
Ще в той час, коли в шум і гуркіт бою навколо табору вдерся звук сирени, командири груп Опору помчали до 17-го барака. На дорогах так і кишіло наполоханими в’язнями.
Усі вони, Бохов та інші члени Інтернаціонального комітету, що так само, як він, поспішали зараз до 17-го барака, палали рішучістю.
Час настав!
Ця хвилина нагадувала ту останню мить перед північчю, коли от-от зазвучить важкий мідний дзвін.
— Повна бойова готовність! Роздати зброю! Групам Опору зайняти вихідні позиції! Починаємо атаку! — скомандував Бохов.
Пшібула змахнув над головою кулаками. Він не промовив ні звука, хоч радісний крик так і рвався з його грудей. Разом з командирами ударних груп він помчав уперед.
Раптом у бараках прозвучала голосна команда:
— Усім групам — вишикуватись!
І перш ніж вражені в’язні збагнули, що діється на їхніх очах, перед бараками вже вишикувалися стрункі загони. Не звертаючи ніякої уваги на те здивування, яке викликала їх поява, бойові групи бігом подалися хто в напрямі бараків, хто — вниз, до ревіра, і туди, де були труби топок і каналізаційні люки. В цих місцях уже чекали на них в’язні з табірної охорони.
Швидко зривали вони дошки в підлозі, розвалювали кам’яні кладки, розкопували кирками і лопатами замасковані ями і звідусіль витягали зброю, зброю, зброю!
Пшібула з бійцями польських груп Опору розбивали ящики для квітів перед вікнами ревіра і зривали з карабінів промаслені ганчірки.
Група повстанців з кулеметом бігла до табірної контори. Кулемет встановили в кімнаті Кремера, яка виходила вікнами прямо на комендатуру. Бохов перейняв на себе команду.