Голка
За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самоістність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців — непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли (запам'ятовуємо, це недаремно сказано), а душі свої губили в тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили і вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилося по їх волі, як їм схотілося. Широко і далеко простягалася та воля, здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!
Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на своєму віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду, а найгірше до жидів. Для своєї втіхи чого він з ними не виробляв!.. Було, намалює вуглем на стіні чортяку, себто «чарний кіт», та і приневолює жида улучать того кота камінцями, розплавленими в комінку. Тільки жид доторкнеться до камінця і репетує: «Вай-вай!» — попік, сердешний, пальці! а той його канчуком: «Улучай, — каже, — іродів сину, а не то — до смерті зачухраю!» Нічого робить, хапа неборак камінець, шпурне; коли не влучить — б’є жида за те, що промахнувсь, а влучить, знову шмага: «За що, — каже, — б’єш чарнего кота?» Та так і грається з ним, як кіт з мишею, поки не замордує бідолашного до полусмерті.
Раз встрелив він жида — не свого, а другого якогось пана, такого ж магната, як і сам. Та ще як і встрелив! Дав жидові дукат та й каже: «Лізь лишень на вербу та кукай». Жид зліз, тільки кукнув раз, вдруге, а Потоцький приложивсь, як торохне, так він, сердечний, — пук, об землю, тут його й чорти вхопили. «Глянь, — каже Потоцький, — кука на вербі, я думав, що зозуля, та й встрелив». От пан того жида і розсердивсь за се на Потоцького. «Як, — каже, — ти осміливсь встрелити мого жида? Хіба у тебе мало своїх?» Бачите, вступився за чоловіка!.. Так Потоцький звелів накласти цілісіньку хуру жидів, та ще зверху і рублем, як снопи, пригнітив та й одіслав до того пана, одписавши: «Не сердься, голубчику, от тобі за одного цілу копу посилаю!»
Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхать до свого палацу.
Раз подобалась Потоцькому якась дуже гарна молодиця, та не піддалась: чого вже він їй не давав, як біля неї не заходжувавсь! От чортяка і вхопив за серце магната: призвав до себе якогось дотепного маляра-влоха і звелів йому списати з тої козачки патрет. Як скінчив влох той патрет, от і приніс його до Потоцького; привели й молодицю. Глянув магнат на неї і на патрет — стоять перед ним, як дві сестри: обидві такі ж і гарні, і смутні, і тим же гордим поглядом на його дивляться. Довго Потоцький дивився на патрет, а там понуро глянув на козачку та й каже: «Бачиш, як я поважаю твою красоту! І унуки побачать, яка ти була гарна: а за те, що твоє серце не приклонилося до мого кохання, ти повинна вмерти: коли не мені, то не діставайся ж нікому!..» Вихопив із-за пояса пістоль та й застрелив небогу!
Так отакий-то був дзіндзівер-зух Потоцький!… Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.
Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав з себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.
Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами. Дуже зрадів Кіндратович, побачивши Потоцького. «Се, — дума, — сам господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграблену худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі; не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.
— Хто єстесь? — спитав Потоцький?
— Шляхтич, ясновельможний пане, — одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.
— А маєш голку? — знов спитав Потоцький.
Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.
— Маш голке, гунцвот, лайдак? — гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.
— Нема, ясновельможний пане, — одмовив Кондратович.
— Німа! — крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. — Патшай, — каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, — патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти — ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!
Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:
— Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власною моєю рукою!
Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, - думає, - й панська правда! Запозивай тепер магната до божого суду!..» — Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.
— Яка ж тепер у тебе думка? — пита родич.
— От яка, — каже Кондратович, — тепер мені вже не до земельки, — нехай вона чортам достається; жінку з дітьми оддаю на волю Божу, а сам — пропаду, а вже оддячу диявольському сину!
Нічого казати, завзятий таки з біса був і Кондратович, — не з того десятку, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був: на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.
— Не журись, — каже родич, — оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в кінці парка?
— Як не знати! — одвітив Кондратович; а сам аж за¬трусивсь од радости.
— От у цю ж капличку, — каже родич — Потоцький, перерядившись старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, щоб йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, которого покарала злая година, а ще більша — оддячити моцному ворогу. Здаеться, караеш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.
Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратовач, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до ней з пів гонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович — щось залопотіло; дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний: у семиряжці, іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться — увійшов Потоцький у капличку і ставь молиться. То простягнеться крижем, то кулаками в груди себе стусує, то руки до-гори підійма — живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься — так йому закортіло напиться тієї помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно мо¬литься.