– Відчиню. Ось з'їжджу з ними в район, – кивнув на міліціонерів, – відчиню, й купиш собі нове перо. А зараз біжи до школи, до побачення! – Сумно-сумно подивився – на мене й скочив на воза.
Ті міліціонери, що вивели його з хати, кинули книжки посеред воза, а самі сіли у нього з обох боків, третій, той, що обіцяв мене відшмагати батогом, узяв віжки в руки і гукнув коням: «Но-о, пішли!»
Коні дружно рвонули з місця, з-під коліс воза полетіла грязюка, і підвода швидко стала віддалятися від мене.
Я стояв і з болем у серці дивився їй услід. Дивився й думав: «Ось і немає дядечка Аполлінарія». Хоч він і сказав мені: «До побачення!», але я відчув душею – не скоро воно буде в нас, те побачення. Може, як і з батьком – через п'ять років.
Згадавши про батька, я ледь не розплакався й мов не своїми ногами поплентався до школи. З гіркотою в душі, з болем у серці.
Прийшов, а там уже дзвінок на перерву.
Так я вперше запізнився до школи, і до того ж на цілий урок.
Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА
Наш учитель Павло Іванович, худий, зморшкуватий, з великою чорною бородавкою на правій щоці, таки залишив мене того дня після уроків за запізнення. Він завжди дотримував свого слова, карав нас за кожне порушення дисципліни в школі, за невивчений урок, за невиконання домашніх письмових завдань. Не прощав нікому.
Залишивши, сказав мені:
– Відсидиш у класі цілісінький урок, а щоб не нудьгував – виконаєш на завтра домашні завдання. Ось так. Усе зрозумів?
– Усе, – хитнув я головою на знак згоди, бо чого ж тут було не зрозуміти чи щось заперечувати. Та й не хотілося мені в нього ні проситись, ні пояснювати йому нічого. Настрій у мене був пригнічений, на душі сумно, до всього – байдуже. Я весь час, до закінчення уроків, думав про Аполлінарія. За що його забрала міліція? Що він кому зробив поганого?
За цими думками я навіть забув, що мені вже давно хотілося їсти. Та шкільна скибочка кислого, остюкуватого хліба, яку я проковтнув на великій перерві, запивши ледь-ледь солодкуватим чаєм, мені нічогісінько не допомогла, навпаки, тільки роздратувала шлунок: під грудьми ніби смоктали п'явки. І про це хіба скажеш учителеві? Він і сам мов тріска зробився, не доїдав-бо. Правда, ми знали, що вчителям дають якісь пайки, але, мабуть, мізерні, бо не ходили б вони, як і ми, худющі.
– От і добре, що зрозумів, – сказав Павло Іванович, стоячи біля моєї парти. – Отож берись за діло, а я відлучусь. Через півгодини прийду перевірю. – йому, мабуть, треба було чогось додому, жив він тут же при школі, в квартирі, до якої був окремий вхід від дороги.
Як тільки за Павлом Івановичем зачинилися класні двері, байдужість мою раптом мов рукою зняло, мені стало образливо за те, що він залишив мене після уроків. Адже я запізнився не тому, що десь гав ловив, а з поважної причини. Та ще й якої! Хіба ж за це треба карати? І я вирішив: не буду нічого робити. Ніяких домашніх завдань. Домашні, вони на те й домашні, щоб їх дома виконувати. Потім подумалось: може, втекти? Деякі хлопці втікають, коли їх залишають після уроків. Тільки учитель вийде на хвилинку з класу, а вони у вікно повистрибують – і гайда додому. Може, Павло Іванович теж мене з цією метою залишив? Щоб я втік, щоб не морочити зі мною голову. Втечу – і поза школою до матері в гамазей, тут недалечко. Може, мати жменьку гороху винесе, та пожую.
При згадці про горох у мене одразу ж рот виповнився слиною, і я сердито її проковтнув.
Посидів-посидів за партою, вагаючись, а… була не була – вирішив: утечу. Взяв шаньку з книжками і вмить опинився біля вікна, яке відчинялось у шкільний сад. Глянув у нього – ніде ні душі, ніхто не побачить. Потягнувся рукою, щоб розчинити вікно, та тут же її й опустив. Ні, не буду втікати! Стало соромно при згадці про дядечка Аполлінарія. Він би цього вчинку не схвалив. Та й перед Павлом Івановичем незручно. Адже я йому не сказав, де затримався, чому пропустив перший урок. Може, якби признався, він би не покарав мене. Та й чи знає він взагалі, що дядечка Аполлінарія забрала міліція?
Сів знову за свою парту, зітхнув скрушно. Як бути? Що робити?
А під грудьми, чую, п'явки смокчуть, а в животі аж пече, так їсти хочеться.
Дістаю книжки з шаньки, зошити, ручку, розкладаю на парті. Тепер треба піти до дошки, там, унизу біля неї, в куточку, стоять наші чорнильниці, взяти свою (кожен школяр приносив з дому чорнильницю з чорнилом і тримав її в класі, щоб не носитися сюди-туди) і братись за задачі. Може, коли розв'язуватиму їх, забуду про голод.
Біля дошки зупинився й прикипів поглядом до грудочки крейди, яка лежала в її жолобку. Аж не повірив, що вона лежить, що ніхто з моїх однокласників її не з'їв. Адже кожного дня після останнього уроку хтось хапав грудочку крейди, що залишалась несписаною, й з'їдав. А ця лежить. Забулися, виходячи поспіхом з класу, чи учителя побоялись, бо він стояв біля дошки. Мабуть, Павла Івановича. Він часто після останнього уроку стояв біля дошки й чекав, поки ми, товплячись, виходили в двері.
Отож мені пощастило, тепер цю грудочку крейди з'їм я, може, хоч трішки вгамую голод, не так хотітиметься їсти, поки виконаю уроки на завтра.
Вмить ухопив ту грудочку рукою і вкинув у рот, немов боячись, що хтось відніме її у мене, хоч я був у класі один-однісінький. Грудочка була не твердою, одразу хруснула під моїми зубами, і я швидко-швидко став жувати її. В роті стало неприємно, він наповнився клейкуватою глиняною рідиною, яку хотілося виплюнути, але я знав, що робити цього не слід, і примусив себе нарешті ковтнути пережоване. Ковтнув і полегшено зітхнув, зрадівши, що ніхто не побачив. Витер губи рукавом, а руку вогкою ганчіркою, якою витирали дошку. От і все. Тепер треба знайти очима в куточку свою чорнильницю в спеціально зробленому для чорнильниць ящику і братись за домашнє завдання.