– Пусти! – прохрипів він, віддихуючись, а з глибоко запалих очей аж бризкають іскри.
– Не пущу, віддай хліб! – рішуче сказав я, теж захекавшись. – Навіщо ти так зробив? Я ж хотів чесно, на трьох розділити… Тобі й нам з мамою… А ти… Тепер віддай, раз так!
– Не віддам! – зло прохрипів мені в обличчя Антон, сховавши руку з окрайцем за спину. – Ти он наївся в учителя, ще й додому ніс… А я…
Мене це вразило, пригнітило. Я жалів Антона в душі. Але жаль було й матері. Вона де б що не дістала з їжі, завжди несла додому, ділила порівну, хоч у мене чомусь завжди була більшою пайка. А я не доніс сьогодні для неї шматочка хліба. Де він узявся на мою голову, цей Антон?
Кажу йому уже лагідніше:
– Гаразд, давай розділимо окраєць навпіл, порівну. Але Антон немов затявся, тримав руку з надкушеним окрайцем за спиною й знову рішуче сказав:
– Не віддам! Пусти! Мене знову бере зло.
– А я кажу – віддай!
– Не віддам, пусти! – твердить своє Антон і сіпається, щоб вирватись.
Та де там, не вирветься. Я вп'явся рукою в комір, мов кліщ.
Зрозумівши, що не відчепиться від мене, Антон удається до погрози:
– Кажу, пусти, бо вдарю!
– Ану спробуй! – ще дужче злюсь я. – Ти ба, за мій хліб, ще мене й бити!
– І спробую! – Антон. Він шарпається, щоб таки вирватись від мене, і ми обидва чуємо, як у моїй руці тріщить комір його пальта.
Мабуть, це й виводить Антона з рівноваги, він уже люто кричить:
– Ах, так! Порвав моє пальто! То на ж тобі! – Розмахується і б'є мене кулаком в обличчя.
Від його удару у мене блискає в очах, я відчуваю, що в роті посолоніло, значить – розбиті губи, побігла кров.
Це й вивело мене з рівноваги. Я розгнівився не на жарт і накинувся на Антона. Ми зчепилися за петельки, нагороджуючи один одного стусанами, потім попадали й, не зважаючи на грязь, покотилися по стежці, б'ючись і лаючись.
Розборонив нас старший брат Грицька – Микола, йшов стежкою на вигін.
– Ви це чого зчепилися, півні? – звів нас обох на ноги й став між нами, брудними й подряпаними, з виваляними в грязюці шапками в руках. – Не поділили чогось?
– Не поділили, – буркнув я.
– Чого? – поцікавився Микола.
Ми обидва промовчали. Мені було соромно признаватись. І Антонові, мабуть, теж.
– Гаразд, – не став більше допитуватись Микола – Тепер ідіть, півні, по домівках, хай вам ще дома добавлять деркачами. Он які красені. – И пішов собі далі.
Я мовчки скинув свого куценького піджака, подивився – в грязюці вся спина, рукави. Не чистішими були й штани та чоботи. Що я скажу матері, як повернеться з роботи?
Не краще від мене виглядав і Антон. Довгополе його пальто теж геть виваляне в грязюці.
Та нічого мені не було так жаль, як учительського окрайця хліба, із-за якого ми з Антоном завелися і який лежав тепер сиротою обіч стежки, викачений у грязі. Коли ми почали битися, Антон упустив його і якимось тільки дивом не був розтоптаний нами.
– Ех, ти! – дорікнув я Антонові, нахилився і взяв той окраєць у руку. Від грязі скоринка його уже почала розмокати, але серцевина – ні, скоринку можна було обрізати, а м'якуш з'їсти. – На, – простягнув окрайця Антонові, у якого темнів під оком синяк. «Невже то я?» – подумав, і мені стало його жаль, хоч у самого кровоточила нижня губа.
Антон несміливо взяв брудний окраєць, мовчки потримав у руці, пильно дивлячись на нього, і нарешті мирно мовив до мене:
– Давай розділимо.
– Ні, – заперечив я. – Залиш собі, нічого тепер там ділити. Обмиєш і з'їси, просив же.
У Антона на очах виступили сльози.
– Ні, давай поділимось, – сказав рішуче, взяв обома руками окраєць, примірився і переламав на дві рівні половинки. Одну, з надкушеним крайком, залишив собі, а другу простягнув мені: – Бери! – Довгі тонкі пальці його правої руки, якою подавав мені пів-окрайця, тремтіли.
Я зрозумів – сперечатися з Антоном неварто, і мовчки взяв свою пайку.
На тому ми мовчки й розійшлися. Антон побрів до себе додому, а я до своєї хати.
Увечері я розповів матері про те, як забирали Аполлінарія і про нашу сутичку з Антоном. Мати помовчала, вислухавши, прихилила мене до себе теплою рукою й тихим голосом, розважливо, порадила:
– Нікому більше не розказуй про це, синку. Аполлінарія жаль, добрий був чоловік. А на Антона не сердься. Він не винен, то голод проклятий затуманив йому розум.
Я послухався матері і ні про арешт дядечка Аполлінарія, ні про нашу бійку з Антоном не проговорився нікому й словом.
Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?»
Нарешті таки вгомонилося, перестали йти дощі, розвіялися сірі, густі тумани, настали теплі, сонячні дні. Й одразу ж у селі почали просихати стежки і вулиці, зазеленіло на деревах листя, гола земля вкрилася травицею.
З настанням тепла пожвавішало птаство, носилося зграями над селом, а в ставках і на болоті жаби вечорами влаштовували цілі концерти.
Раді були сонцю й теплу і ми з Грицьком. Адже скоро можна бігати роздягнутим і босим, бо набридли за зиму важкі чоботи й піджаки. -А там піде рости щавлик на городах, лобода, рогоза в болоті, зацвітуть квіти буциків, і ми підпасатимемось, проганятимемо голод.
Ох, цей голод, як він нам допікав! Та й не тільки нам. Вже скільки людей із села втекли. Чув я від дорослих – їхали на шахти в Донбас, на будови у великі міста. Туди, де давали хліб і сяку-таку страву. Втікали молоді, неодружені, втікали сім'ями, хто мав десь якихось родичів. Поїхав кудись і Грицьків брат Микола, що розбороняв нас з Антоном. Пообіцяв дома, як тільки влаштується десь на роботу та заробить грошей, – одразу ж вишле Грицькові й матері посилку з харчами. І я позаздрив товаришеві, бо нам з матір'ю ніхто не допомагатиме, нам би он батькові допомогти, а нічим. Мати щодня ходить у колгосп на роботу, щоб одержати на громадське харчування скибку хліба та жменьку якихось крупів на юшку. Тим і живемо. Не живемо – животіємо. Щодня тільки й думки, де б що дістати в рот укинути. А де взяти, коли з кожної оселі миші з голоду повтікали.