– Здається, від поля, – знову став гадати Грицько. Я розсердився на нього. Завжди він отак, треться,
мнеться, поки скаже щось. І уроки в школі отак відповідає, учитель з нього по слову витягує.
– Ходімо, – кажу йому, – на той бік канави, звідти видніше буде.
Перелізли, розгледівся він і нарешті визначив: треба йти ліворуч, до дороги в сусіднє село, до якого й виходило кладовище.
Пішли, не зводячи очей з канави, видивляючись у ній зелених, схожих на соняшникові, стебел ріпи.
– О, бачу, є! – зраділо вигукнув Грицько, коли ми минули розлогу, гіллясту грушу, й тицьнув уперед рукою.
Тицьнув і тут же різко опустив її, а на худе, бліде обличчя немов хмара насунула.
Дивлюсь уперед по канаві й одразу все розумію: хтось уже випередив нас, викопав чималий кущ ріпи, залишивши на дні зелене бадилля.
– От чортяка б його забрав! – вилаяв сердитий Грицько того, хто це зробив.
– Чи забере того чортяка, чи ні, а ріпу він викопав і з'їв, – заспокоїв я товариша. – Хто ж тобі винен, що ти так пізно про неї згадав? Усі зараз їсти хочуть.
Пожурилися ми і пішли далі понад канавою. І далі, ще у двох місцях, було викопано чималі кущі ріпи. А біля дороги ріпа в канаві не росла.
– Хто ж викопав? – продовжував обурюватися Грицько, немов це мало для нас якесь значення.
Щоб не йти знову через бригадний двір і не бачити отієї страшної картини з кіньми, пішли додому дорогою, що простелилася попід кладовищем, беручи свій початок з нашого вигону біля церкви. Так було далі до наших хат, але чого нам спішити додому, де немає нічого їсти.
Йшли мовчки, засмучені невдачею. Надто переживав Грицько, ніби був винен у тому, що хтось випередив нас з цією злощасною ріпою.
– А знаєш! – раптом звернувся він до мене, порушивши мовчанку. – Я обов'язково заведу собі ріпи на городі! Щоб росло багато-багато, щоб вистачило для себе й сусідам дати.
Мені сподобалась ця його думка.
– І я теж заведу на своєму городі, – сказав Грицькові.
Ми обидва повеселіли, а мені навіть здалося, що я зовсім не хочу зараз їсти. Ну ніскілечки!
Але так почувалося, доки не переступив поріг своєї старенької хати, у якій не було ні скоринки, ні зернинки. В хаті ж голод нагадав про себе знову.
«Чому так?» – звернувся в думці до Тараса Григоровича на портреті. Він завжди зустрічав мене допитливим поглядом.
Та Шевченко, як завжди, мовчав.
Тієї ночі я спав неспокійно. Мати казала, що стогнав і кричав уві сні, перевертався з боку на бік. Бо снився мені цілісіньку ніч страшний сон. Снилися мені мертві коні з вишкіреними зубами, які потім ожили і, торохтячи кістками, танцювали навколо мене, а та кобила, котру дядьки витягали вірьовками з бригадної конюшні, весь час чомусь намагалася вкусити мене за голову, дихаючи полум'ям. І я, звісно, кричав, просив дядька Дениса порятувати мене, бо він теж чомусь був у гурті коней і теж танцював з ними, вигукуючи: «Що буде далі? Що буде далі?»
Відтоді минуло багато літ, а я часто згадував той страшний сон. Такі події і сни не забуваються.
Розділ шостий. ОБРАЗА
Цю новину ми почули з Грицьком по дорозі до школи. Від Антона. Тільки одійшли від нашого подвір'я, як він гукнув нам:
– Хлопці, заждіть!
Зачекали. Підбігає, захеканий, до нас.
– Чули? Гамазей обікрали! Кажуть – цілий засік ячменю виточили!
– Як? – ми з Грицьком.
Очі в Антона загадково блищать, вилицювате обличчя зосереджене. Пояснює нам:
– Хтось підліз уночі під гамазей, просвердлив у підлозі дві дірки і… наточив зерна… Може, мішок, може, два. А потім дірки забив дерев'яними чопками.
– Звідки знаєш? – поцікавився я, бо це таки справді було цікаво. Так придумати! І додумався ж хтось. Голод примусив.
Антон розказав. Його батько чергував уночі в сільраді й почув від голови, той прибіг рано й дзвонив по телефону в міліцію, щоб негайно приїхали. А голові гамазейщик повідомив, прийшов уранці в гамазей і побачив, що в закромі з ячменем посередині впадина чимала, зерно кудись висипалось. Він з гамазею, заглянув під нього, а там сліди від чобіт і ячмінь розсипаний. Догадався одразу – кража, і до голови додому.
– Перепаде сторожу, – зітхнув Грицько.
– І батько так каже, – мовив Антон. – Якщо швидко не знайдуть злодіїв, його посадять, скажуть – нарочито десь подівся, щоб крадіям посприяти.
Грицько безнадійно махнув рукою:
– Якже, знайдуть. Он їх обікрали, – показав на мене очима, – і що. Злодії сливки та сир поїли, а дядька Івана в тюрму посадили.
Я з вдячністю подивився на Грицька. Он він який, мій сусід і товариш. Спасибі йому.
Антон також із співчуттям подивився на мене.
– Авжеж, куди це годиться. Треба міліції краще тих злодіїв шукати.
Розмовляючи про крадіжку зерна з гамазею, ми прийшли до такої думки: злодіїв треба обов'язково зловити й віддати до суду, щоб іншим теж не закортіло красти. Бо куди ж це діло годиться: одні крадуть та їдять і горя не знають, а інші від голоду потерпають, крихті хліба раді. І засудити тих злодіїв по саму зав'язку! Адже вони на посівне зерно зазіхнули, щоб нічим сіяти було, щоб і далі нам хліба не мати!
З одного боку ми були праві: так, красти негарно. Чесності й порядності нас учили дома батьки, а в школі – учителі. І ми це добре усвідомлювали.