Справді, всю свою силу і вміння, всього себе віддав мій односельчанин праці на землі, зорав її тисячі гектарів, зібрав з неї тисячі тонн зерна. Будучи не просто сумлінним трактористом, а й трактористом-інвалідом, у нього від народження деформована права нога. Отож він ще й мужня людина.
І я теж пробачив йому за ту образу, якої зазнав з матір'ю із-за нього. Він у цьому не винний. То був проклятий час!
Розділ сьомий. СУМНО
Сидимо з сусідкою Галькою в нашій хаті й сумуємо. Надворі весна в розпалі, тепло, сонячно, гарно, а нас не вабить на вулицю. Не хочеться не те, що побігати десь, з хати вийти немає бажання.
Я нещодавно прийшов від Грицька й розказав Гальці: погано йому, не легшає.
– Треба в лікарню б його, в Турівку, – гаряче говорить вона. – Чого мати не везе?
Пояснюю їй:
– Ходила до нашого бригадира, а той руками розвів: ви ж не колгоспники, не маю права підводи дати.
– Зараза він! – лається Галька. – Повбивати їх усіх! Не колгоспники-и… І чого Грицькова мати в колгосп не вступила? – зводить на мене очі. Я стенаю плечима:
– Не знаю…
Серед дівчат, своїх ровесниць, на нашому кутку Галька одна дружить з нами, хлопцями. Мабуть, тому, що сама більше схожа на хлопця, ніж на дівчину. Завжди стрижена, ходить широко, твердо ступаючи ногами по землі. Руки довгі, завжди стиснуті в кулаки. Обличчя теж хлоп'яче. Кругле, з кирпатим носом посередині, в ластовинні. Очі жваві, блискучі, з зеленим відтінком. А про голос і говорити нічого: грубий, ніби простуджений. Поміж нами, хлопцями, ми називаємо її – Галь.
Я не зовсім погоджуюсь з Галькою, що треба всіх начальників у колгоспі повбивати. Але що бригадира – згоден, він таки негідник, коли не дав підводи повезти нашого хворого товариша в лікарню.
Грицько захворів кілька днів тому. Лежить дома, навіть до школи не ходить. А захворів від млинців з гни лої картоплі. Знайшов у себе в старій ямі хтозна колишню. Мати його, тітка Пріська, перемила ту гниль водою і спекла на олійній гущі. Гарячі – казав Грицько – млинці були смачні, й він їх з жадністю наївся. Наївся зранку, а по обіді, вернувшись зі школи, й захворів. Почалися розлад шлунка, блювота, висока температура. Мати заварила якихось трав, напувала. Не допомогло. Покликала бабу-знахарку з сусіднього кутка. Та чаклувала над ним, напувала свяченою водою, ще якимось відваром. Дарма. Пожовтів Грицько, очі позападали.
– Мабуть, я вмру, – кволо сказав мені, коли я приніс йому дві скибки хліба зі школи. Павло Іванович розпорядився, коли довідався, що Грицько захворів.
– Не говори дурниць! – розсердився я на Грицька. – Ось з'їж хліба, і тобі одразу полегшає.
Але що там того хліба, дві тоненькі скибочки, не полегшало йому від них.
Сидимо ми з Галькою, журимось, думаємо, чим би таким Грицька підгодувати, щоб одужав. Та й де його взяти? Самі ж бо голодуємо. Я жду не діждуся з поля матері. Відколи в колгоспі почалася посівна, вона працює біля сівалок і щовечора приносить мені загорнуту в чисту хустинку, мов куряче яйце, гречану галушку, їм варять на обід суп з галушками, по дві на душу, то одну з'їдає вона, а другу – віддає мені. А сьогодні я вирішую віднести цю галушку Грицькові.
– Правильно, – згоджується зі мною Галька, а сама дивиться на мене такими голодними очима, що мені аж моторошно стає.
У Гальчиних батьків більша сім'я, і Галька, звісно, недоїдає більше ніж я. Хіба це не сумно?
Велика зажура бере мене й за батька. Три дні тому одержали від нього листа, в якому він поскаржився, що занедужав. Болить шлунок, живіт. Дуже охляв. «Якби ви зараз мене побачили, – написав, – то й не впізнали б, одні кістки та шкіра». Мати плакала, коли я читав, і сказала, як тільки одсіються в колгоспі, продасть на базарі в Згурівці щось із своєї одежі, купимо дещо з їжі й провідаємо батька. За два дні справимось, дорога вже підсохла.
– І наш батько слабий, – журно каже Галька. – В грудях болить, дуже кашляє. І ноги почали пухнути. Як прийде увечері з роботи, мов понадувані, аж сині. За ніч відійдуть, на вечір знову пухлі.
– То, мабуть, від того, що він багато ходить, – намагаюсь заспокоїти Гальку. – А кашляє, бо багато курить.
Галька знову дивиться на мене пильно, не кліпаючи віями, й каже тривожно:
– Не від ходіння то – від голоду ноги пухнуть. – И зітхає важко, на повні груди.
Мені стає страшно. Від Гальчиного зітхання. Від того, що вона сказала. Про пухлі батькові ноги. Це ж можуть опухнути ноги і в моєї матері, і в нас із Галькою. А тоді що?
Із задуми мене виводить Галька.
– Ти вже повчив уроки? – питає.
– Повчив, – відказую і тут же цікавлюсь: – А що? Галька зіскакує з лави, на якій сиділа, звісивши босі ноги, й пропонує:
– Давай гайнемо на кладовище й полазимо по вишнях, пошукаємо клею. Я вже на своїх домашніх увесь обдерла. Від нього не так хочеться їсти. А як з'їсти чимало, то й зовсім перехочеться. І ще, кажуть, можна їсти пуп'яночки з бузку. Вони, правда, гіркі, але дарма. Ходімо?
Я не мав бажання йти на кладовище й лазити там по вишнях. Не тому, що не хотілося їсти, а тому, що не любив кладовища, воно завжди навіювало на мене сум. Мені здавалося, що, ходячи по ньому, ми ходимо по тих людях, які там поховані, їм важко від того, але сказати нам вони не можуть. Проте й не міг відмовити Гальці, бо розумів – дівчину доймає голод. Якби у мене було чим пригостити її, я б, звичайно, це зробив. Але…