Ні, треба будь-що умовити матір не ждати погоди.
Не з глини, не розмокнемо. А коли йти, воно й не холодно буде.
Вирішую трохи згодом, а може, завтра ще поговорити з матір'ю про це. Відпрошусь у Павла Івановича на два дні, він відпустить. Не раз питав, що пише батько, як себе почуває.
Після того як Павло Іванович заступився за нас з матір'ю біля гамазею перед міліціонером, він ходив похмурий, мовчазний. Не жартував, як іноді бувало, не затримувався в класі після уроків. Як тільки пролунає останній дзвінок, збере книжки на столі, скаже нам «До побачення!» і поспішає додому.
Уже не один раз я збирався підійти до нього, запитати, чи нічого йому не було за те, що накричав тоді на рябого міліціонера, але боявся. І за Аполлінарія не насмілювався запитати, чи не знає, де він і що з ним? Де його поділа міліція? Забрали, і мов у воду канув чоловік. Я й батькові про Аполлінарія повідомив. Написав: «А ще в нас новина, дядечко Аполлінарій, як ото й ти, поїхав у район і досі не вернувся». Щоб догадавсь.
Сіро за вікнами хати, вітер кидає в шибки дощем, дощ торохтить по них, немов хтось добивається до нас. Немов не весна надворі, а осінь, дідько б таку погоду забрав.
Звертаюся до матері:
– А чому така несправедливість? Адже даремно засудили батька, він же не винен, що нас обікрали. І голова сільради казав, і міліціонер. А суд засудив. Неправильно це, несправедливо!
Мати прихиляє мене до свого плеча.
– Не знаю, синку. Нічого не знаю. Де та правда, де та справедливість? Виростеш, сам колись у всьому розберешся. Давай, лишень, посьорбаємо того борщу, що я зварила. Який він там удався? Бо вже давно обідня пора минула, а ти ж їсти хочеш.
Рідна моя, добра моя матуся! Як вона турбувалася за мене! Вона багато знала! І про хороше, й про погане. Про добре охоче розповідала, від поганого – оберігала. Вона відривала від свого рота останню крихту й несла мені. Жаліла, пестила, берегла. І сама від себе, як мати, і батьків наказ виконувала. Як прощалися ми з ним перед відправкою в тюрму (ледве дозволили в міліції), поцілував він нас обох, а матері наказав: «Бережи мені сина, Тетяно!»
На любов і добрість матері я теж відповідав любов'ю і добрістю. Слухався її в усьому, допомагав чим міг, жалів, коли приходила стомлена з роботи, втішав-, коли плакала. І теж ділився з нею чим міг. Ось і тепер, відколи задощило і мати вдома, їй не дають у колгоспі пайка, то я щодня приношу свою скибочку хліба зі школи. Чай випиваю так, без хліба, а хліб – додому. Мати сварить, їж, мовляв, сам, а я – ні, ділюся з нею.
Сьогодні теж приніс тоненьку скибочку і поклав під полотняною хусткою на столі. Звичайно, не наїмося ми нею, але нехай хоч запахне хлібом у хаті.
В ці дощові дні, коли мати дома, вона нашукує на городі щавлю, лободи, кропиви, кидає кілька квасолин (знайшла десь у запічку вузлик) і варить сякий-такий борщ. Власне – це не борщ, а зелений суп, і ми його їли з тією скибочкою хліба на двох. Мати каже, щоб у животі попарилося та кишки не позсихалися.
– Обідати, то й обідати, – згоджуюсь я. – А тоді «Кобзаря» почитаємо, ми вже давненько не читали.
– А чого ж, почитаємо, – підтримує мене мати і злазить із печі.
Мати в мене неписьменна, через бідність не ходила жодного дня до школи. Єдине, чого навчив її батько – це розписатись. І те вона робила з великою потугою. Але слухати, як хтось читав книжки, дуже любила. І переживала дуже, коли в книжках було комусь погано. А коли я читав їй Шевченкові «Катерину» і «Наймичку» – слухала з повними очима сліз. Тоді я переставав читати й казав: «Плачеш – більше не буду!» Мати хутенько витирала сльози кінчиком хустки й виправдовувалась: «Як воно само плачеться».
Тільки-но мати ступила на долівку, як мимо наших вікон хтось пройшов, потім рипнули сінешні двері, і в сінях загупало.
– Хто б це до нас у такий дощ? – повернулася вона до хатніх дверей.
Двері ту ж мить відчинилися і поріг переступила промокла, забрьохана старша Гальчина сестра Параска. Велика хустка – по самі очі, худа, зсутулена, не дівка, а стара жінка. Зайшла, привіталася, і в плач.
– Ой, тіточко-голубочко, мати просить прийти до нас, наш батько вмер. Поможете обмити.
У матері опустилися руки:
– Помер? Та як же це?
Параска схлипує, витирає сльози з очей.
– З голоду вмер. Він же сам нічого не їв, де що заробить – все нам приносив. Лише курив батько. Висох – одні кістки. Як він ще на ту роботу ходив – не знаю.
– Царство небесне його душі, – хреститься до ікон У кутку мати. – Гарний був чоловік, роботящий. Ех, голод, голод проклятий, всіх у могилу покладе. – Потім до Параски: – Зараз прийду.
Параска дякує і йде з хати, бо їй ще треба кликати жінок-сусідок.
За звичаєм померлу людину у нас обмивають теплою водою жінки. Обмиють, одягнуть у свіжу білизну, щоб на той світ відходила чистою.
Посьорбали ми борщу нехотя, мовчки, мати запнулася чорною хусткою й пішла, пообіцявши мені не затримуватись.
А я знову на піч, під комин, і очі у вікно напільне, чи не перестав дощ. Іде. І впертий же! Хоч би перепочив трохи, дав змогу поховати Гальчиного батька. Бо як же нести чоловіка на кладовище під дощем?
От і залишилася Галька без батька. І мені стає страшно. Адже й зі мною може таке статися й, може, сталось уже? Коли той лист був, в якому батько про свою хворість писав? Тижнів зо три тому. А це немалий час. За три тижні хвора людина може тричі вмерти.