– Господи, – перехрестилася мати, – сохрани й помилуй.
А у мене морозом сипнуло поза шкірою.
Батько ж розповідав далі:
– Ховали в одній великій ямі. Накидали трупів повну і вже тоді засипали землею. Я довго тримався, але теж нарешті зліг. Заболів шлунок, запекло в животі. Потрапив в санчастину і думав, що назад звідти не вийду, одвезуть і мене до ями. Та третього дня заходить до нас, хворих, сам начальник колонії. З ним лікар і ще двоє з канцелярії. Обійшов усіх, поцікавився, хто скільки лежить, як себе почуває. А потім до всіх нас звертається: «Хто з вас дійде зараз самостійно додому, підніміть руку».
Ми спершу розгубилися, думали – жартує начальник. А він удруге звертається: «Чого мовчите? Повторюю, всіх, хто відчуває в собі силу доїхати додому, завтра відпущу. Бо повмираєте тут до чортової матері, возись мені з вами, набридло вже. Отож видамо довідки і їдьте. Ось ти, звідки?» – показав на мене рукою.
Я відповів.
«Так чого ж ти мовчиш? – закричав він на мене. – Живе під колонією і не хоче додому йти! Як прізвище?»
Я назвав.
«За що строк маєш?» – питає.
Розповів.
«І судили тебе задарма. Запиши, – до одного з канцеляристів. – І готуй документи».
– Хай йому Бог здоров'я дасть, доброму чоловікові, – побажала мати й поклала на себе хрест.
Батько ж повів розповідь далі:
– На другий день, після обіду, мене викликали в канцелярію, видали довідку про дострокове звільнення, у зв'язку з тяжкою хворобою, пайку хліба і випустили за ворота. Вийшов я, і не віриться, що вільний, що можу йти додому. А на ногах ледве стою, тремтять вони в мене. Не від радості, від слабості. Проте вирішив іти, повзти, боком котитися, а додому дістатися, вас побачити…
Від колонії до Прилук доїхав попутньою підводою, взяв добрий чоловік, а від Прилук пішов пішки. Вирішив – йтиму і вночі, адже дорогу знаю. Хай і дощ, і грязь, а йтиму.
За Прилуками почало темніти, аж неподалік від дороги я ще побачив на озимині конячину, паслась. Мені й подумалось: а що як зловити та й доїхати нею додому. Добейкався до неї, а вона, як і я, немічна, худюща-прехудюща. Не тікає. Взяв її за гриву, погладив по шиї та й кажу: «Одвези мене, конячко, хоч до села». А вона тільки сумно дивиться на мене скоса. З великим трудом виліз на неї, спрямував на дорогу, і повезла вона мене, раба Божого, до рідного дому. Єдине, чого боявся, це щоб конячина не спіткнулася і я не впав з неї, бо вдруге уже б не сів, сили не вистачило. Але вона, спасибі, витримала, привезла майже до самої хати, де я й здав. Звалився знесилений і сонний, не пам'ятаю як.
Закінчив батько свою сумну розповідь, і в хаті запанувала цвинтарна тиша. Тільки чути було, як надворі йшов дощ.
Коли я зібрався йти до школи, батько попросив мене:
– Ти ж там не хвалися поки що нікому, що я вернувся. Щоб не йшли провідувати та розпитувати. Бо, бачиш, я який. Хоч одіспатись треба, відлежатись. Лише Павлові Івановичу можна сказати, потихеньку. І вітання йому моє передай.
Важко, ой, якби тільки хто знав, як важко було мені приховувати свою радість, не похвалитися хлопцям у школі, що повернувся батько. Але я мужньо витримав. Лише Павлові Івановичу сказав, і то після уроків. Наздогнав його біля самої квартири і сказав.
– От і добре, що вернувся, – задоволено мовив Павло Іванович. – Передай і йому вітання від мене. Хай одужує.
Радий поспішав я зі школи додому. Гадаю – кожен би радів на моєму місці. Якже – вернувся додому батько, і тепер я щодня бачитиму його, говоритиму з ним, зможу притулитися до нього плечем й просто посидіти мовчки.
І ще була в мене одна потреба поспішати додому: у пазусі, загорнуту в тряпочку, я ніс батькові скибочку черствого ячного хліба, свою шкільну порцію до чаю. Я вирішив віддавати йому свій хліб кожного дня, щоб скоріше видужав, швидше відновилася в нього сила.
Навіщо заховав хліб у пазуху?
Щоб не намок. Адже й того дня ішов дощ. Без перепочинку. То припускав, то стишувався. Але йшов.
Розділ дев'ятий. ЗНАХІДКА НА КЛАДОВИЩІ
Ось нарешті я й у своєму дворі, що поволі почав заростати густим споришем. Іду від хвіртки до сінешніх дверей, мокрий, забрьоханий, і бачу: на них висить наш великий поржавілий замок. Отакої! А це ж чому замкнуто? Навіщо? Ну нехай мати пішла на похорон Гальчиного батька. Так навіщо ж замкнула мого в хаті, знаючи, що я скоро прийду зі школи?