Зрозумів, коли Оля розповіла мені, як усе сталося.
Певна річ, я розгубився, не знав, що робити, як зарадити Олі. І спитати ні в кого. Мати на роботі, сусідів біля нас поруч немає. І Галька десь завіялась. Нарешті згадав: а баба Хима через дорогу, вона завжди дома.
Беру Олю за ліву руку, веду до баби Хими.
Баба Хима, як побачила і одразу ж: це її Бог покарав.
Оля в плач:
– Я не грішниця!
На нашу розмову з хати вийшов дід Йосип, високий, кремезний, з короткою щетинистою бородою і великими чорними кулаками.
– Що тут у вас? – поцікавився. А коли довідався, сказав: – Чудеса, та й годі! – Далі кивнув мені: – Веди її до баби Насті на Окіп. Вона зарадить. Знаєш, де живе?
– Знаю, – відказав, адже недавно був у неї з рукою.
Вийшли з Олею на вулицю, аж тут і Галька немов З під землі вродилася. Я розказав їй усе, й повели ми заплакану Олю на Окіп до баби Насті. І дивно, поки ми ходили до баби Хими, поки йшли на Окіп до баби Насті, проклята жаба не подала ніяких ознак життя: не поворухнулася, не кліпнула, не подала ні звуку з небезпеки. Сиділа на Олиній руці мов закам'яніла.
– Це знову ви, дітки? – впізнала нас із Галькою, придивившись засльозеними очима, баба Настя. – Знову щось накоїли? – Була вона уже геть немічна.
Пояснили їй, чого прийшли, показали Олю.
Похитала баба маленькою головою в чорній хустці, поплямкала зібраними в гармошечку сухими губами й звеліла нам з Галькою вийти з хати, а Олю залишила.
Не було її довгенько. Нарешті вийшла. На очах сльози від радості, скупо всміхається, показує нам руку. Жабки на руці не було. Виднілися лише малесенькі проколинки від її кігтів, немов хто голкою поштрикав руку в чотирьох місцях.
– А де ж вона, жабка? – запитали ми з Галькою водночас.
Оля махнула рукою на бабину старезну, як і сама баба, хату.
– Там у баби.
– А забрала вона її як? – питаємо.
– Я не бачила, – стенула плечима Оля. – Баба звеліла мені заплющити очі й відвернутись, я тільки чула, як вона щось шепотіла і по черзі підставляла під жабчину лапку кінчик ножа. Підставить, пошепоче щось, і мені чутно, як жабка витягує з руки кігтики лапки. Так чотири рази підряд. А далі я не знаю, як було, де поділася жабка, що з нею зробила баба Настя. Звеліла розплющити очі й повернутись, перехрестила мене й сказала: «Іди, дитинко, з Богом».
Дивина, та й годі, не баба, а справжній чаклун.
Аж ось і вона вийшла з макітеркою в кістлявих руках. Макітерка накрита старенькою полотняною хустиною.
Ми – до неї. Дякуємо. А я потім наважся та й запитай: як ви, мовляв, ту жабку з Олиної руки забрали?
Баба Настя постояла, помовчала, а потім:
– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла хустку з макітри й витрусила з неї на лапате листя Олину зелену жабку: – Гуляй собі. – А тоді до нас: – І ви йдіть, дітки, з Богом додому й не чіпайте більше тих жабок, у них теж серце є.
Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.
А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.
І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.
Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.
…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.
– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.
– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.
Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.
Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ
У другій половині травня нарешті зацвіли акації. Зацвіли дружно, буйним, розкішним цвітом. Удень і вночі над селом стояв солодкий, медвяний запах, від якого приємно дихалось і аж паморочилася голова.
Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:
Може, від спогаду про буйний цвіт акацій навесні тридцять третього народилися ті рядки?
Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.
Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала: