Запитав якось його. Батько всміхався у відповідь:
– А від свого батька, від діда твого. Ось так, як ти, дивився, коли він щось робив, запам'ятовував, а тоді й сам навчився.
– Виходить, усі так вчаться, від батьків своїх? – допитувався я.
– Так, – підтвердив батько. – І в людей так, і в звірів, і в птахів.
У нас завжди відбувались цікаві розмови з батьком, я щоразу залишався задоволеним, бо довідувався від нього багато нового, досі невідомого.
Та яким великим було моє здивування, коли на одне моє запитання батько винувато відповів:
– Не знаю, сину.
…До того як у нашому селі став колгосп, у нас була сірої масті кобила, яку ми так і називали – Сіра, віз і п'ятеро овець. Більше нічого не мали. Хіба ще з десяток курей, котрі ночували в сінях на драбині. Бідно ми жили, хоч батько ніколи не журився з цього, казав:
– Нехай бідно, зате весело.
І справді, у нас завжди було весело. Мати щоранку вставала раніше від нас із батьком, випускала надвір курей, гомонячи щось до них, давала їсти вівцям і потім, вернувшись у хату, гукала нам від порога:
– Ану, соньки, годі спати, пора Сіру годувати!
Не знаю, чому так було, але порав кобилу сам батько, матері не доручав. Мабуть, вважав, що порати коней – не жіноче діло.
Почувши таку материну примовку, батько вдавав здивованого.
– Хіба вже ранок? А ми ж тільки на один бік спали, тепер на другий збираємось.
Тоді мати брала в кутку біля печі віника й похвалялася:
– Ось я вас зараз посплю на обидва боки!
Ми з батьком, сміючись, схоплювались, хутенько вдягались і йшли порати нашу Сіру. Батько клав їй у жолоб запашного сіна, кобила зі смаком їла, а він починав чистити її скребницею. Робив це повагом, ніжно.
Дуже любив батько нашу Сіру. Розповів колись мені, що виростив її з лошати. Коли вони одружилися з матір'ю, дід пообіцяв подарувати їм на хазяйство лоша від своєї жеребної кобили. Кобила народила лошичку, дід потримав її, поки підросла, і віддав. Чотири роки водився з нею батько, поки вона стала лошицею, потім сама народила лошачка. Через рік батько продав його й придбав дерев'яного воза, став сравжнім господарем. Я пам'ятаю, як ми їздили Сірою в поле, на жнива, у Стару Оржицю, в гості до того дядька Степана, що подарував нам портрет Тараса Шевченка.
Любив нашу Сіру і я. Пригощав її віхтиками сіна, хлібом, буряками. Вона охоче брала все з моїх рук, їла, прядучи вухами. А коли батько водив її до колодязя напувати і я забирався на неї верхи, щоб прокататися, вона сприймала це як належне.
І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.
Кожні збори кінчалися тим, що хтось із селян таки подавав заяву до колгоспу. Чи то свідомо, чи не витримував уже більше сидіти на тих зборах. А збирали щоразу тих, хто ще не записався до колгоспу, й умовляли, й погрожували.
Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:
– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.
А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:
– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.
Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:
– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?
На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:
– Не знаю, сину.
Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?
Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.
Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.
– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.
Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.
Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.
А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.
– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!