Гукнув і хлопцям:
– Годі, перестаньте! Ми злазимо!
Хлопчаки припинили кидати, одійшли з-під шовковиці, але запасного груддя з рук не випускали.
Й знову все зіпсувала гарячкувата Галька. Нам би злізти й мирно піти собі додому, а вона, стрибнувши з шовковиці на землю, стала погрожувати хлопцям:
– Чекайте, ви прийдете на наш куток, я вас усіх по черзі перелупцюю, жаднюги! Я вам покажу: «Наша шовковиця!»
Це, мабуть, і роздратувало хлопчаків.
– Бий їх! – скомандував білочубий, і в нас із Галькою полетіло груддя з близької відстані. Гальці дісталося по плечу, а мене грудка боляче вдарила по нозі.
Довелося втікати. Ми з Галькою рвонули не на вулицю, де нам могло б дістатися добряче, коли б до тих хлопців приєдналося ще кілька, а побігли вздовж городу, що тягнувся до поля. Там, за неглибокою канавою, була вузенька польова дорога попід городами, яка вела в село, на крайню вулицю від кладовища. Туди ми й побігли.
Хлопчаки теж бігли за нами, жбурляли вслід груддя й улюлюкали. Лише як ми перескочили канаву й опинилися на польовій дорозі – відстали. Мабуть, задовольнилися тим, що вигнали з своєї території небажаних гостей.
Галька обурювалась, лаялась, продовжувала погрожувати хлопцям.
Мені теж було прикро за нашу невдачу, але я не дуже сердився на тих хлопців. Я одразу збагнув, що то не вони прогнали нас із шовковиці, не жадність їхня, то голод нас прогнав.
Пояснив Гальці.
– А я кажу – жаднюги! – стояла вона на своєму. – І я кожному з них вуха понакручую! – пообіцяла.
На вулицю навпроти кладовища ми вийшли попід городом отих Давиденків, брата котрих убив переляканий машиною кінь. Як проходили мимо їхньої хати, до Гальки обізвалася з сіней Вірка, та, що гірко голосила за братом на подвір'ї бригади колгоспу:
– То ти, Галько?
– Я! – відгукнулася Галька.
Далі між ними відбувся такий діалог:
– Де була?
– Та-а, скрізь!
– А Параска на буряках?
– На буряках!
– Чому до нас не приходиш?
– Все ніколи!
– Приходь якось!
– Прийду!
І все. Ми з Галькою перейшли дорогу й опинились на кладовищі, в зарослях якого теж були шовковиці. Невеличкі, низенькі, але родили рясно. Тож ми й вирішили перевірити: а раптом уже й на них є напівстиглі ягоди.
Кладовище зустріло нас тишею н спокоєм, приємними запахами різнотрав'я, від яких забивало дух, було ніби якось затхло.
– Ходімо до могилок моїх батьків, – попросила мене Галька.
Я згодився:
– Ходімо.
Ми нарвали на галявинці по жмутику різнокольорових самосійних квіточок, поклали на вже запалі могилки.
Постояли мовчки, пожурилися. Галька заплакала. Потім витерла сльози, торкнула мене за руку, мабуть, щоб іти шукати шовковиць.
Я поглянув на сонце. Воно вже підбилося високо в небі, показувало на обідню пору.
– Мені пора додому, – сказав їй.
– Додому й підемо, – згодилась Галька. – Тобі справді пора.
Ми обережно пішли краєчком кладовища поміж свіжих могил, яких з кожним днем тут ставало більше й більше. З хрестами і без хрестів. Насипаних дбайливо і абияк.
Йшли мовчки, щось стримувало нас від розмови. Може, те, що на кладовищі взагалі не прийнято розмовляти? А може, інше. Не знаю.
Раптом за розлогим кущем бузку, що ріс обіч стежки, ми почули розмову. Говорили чоловіки. Тихо, але розбірливо.
– Сюди, сюди давайте. Опускайте помаленьку.
– Мабуть, дядька Хому ховають, – обернулася до мене Галька.
– Хтозна, – засумнівався я. – Може, ще хтось помер. – І знову звів голову до сонця. Воно продовжувало припікати, й здалося мені – висіло вже на обідній порі. Над кладовищем панувала спека.
– Зараз побачимо, – шепнула мені Галька й пішла поза кущем, туди, де говорили. Я – за нею.
І ось ми за бузком. Стали й заціпеніли від побаченого. Мені здалося, що я сплю і бачу це уві сні. Що варто прокинутись, і все зникне, розвіється. Але воно не зникало. Було наяву. Серед білого дня. В жорстокій реальності.
Неподалік від зарослої кропивою, акацією та бузиною канави, яка відмежовувала кладовище від людських городів, була викопана значно ширша від тих, що копають для одного покійника, яма. Біля неї стояла запряжена в старий незашильований віз худа ряба кобила, а на возі лежали у різних позах мертві люди. Скільки їх було, ми не могли порахувати, та й не прагнули, бо виглядало це жахливо. А тим часом два дядьки, худі й зарослі щетиною, зняли з воза мертвого діда й подавали двом іншим дядькам у яму. З рук у руки. Це їхні голоси ми з Галькою й почули за кущем.
– Що-о в-ви р-робите-е? – запитала тремтливим голосом Галька дядьків.
Вони повернули на нас обох здивовані очі.
– Хіба не бачиш, дочко? Людей ховаємо, – одказав один із двох у ямі, коли вони поклали діда на дні.
– Як, і без труни, і всіх в одну яму? – не вірила Галька. – А де ж їхні родичі, що нікого немає?
Від дядьків з Окопу, котрі займалися похоронами померлих, ми довідалися, що ховають вони у такий спосіб тих, кого нікому поховати, у кого вже всі рідні повмирали раніше. Хто ж їх буде споряджувати в останню дорогу? І на труни в колгоспі дощок немає. Ось сільське начальство й звеліло всіх отаких покласти в братську могилу. Вони й роблять так, по наряду бригадира. Одні викопали яму, а їм довелося з мертв'яками возитись. Треба ж комусь. Сьогодні вони возять, а через кілька днів і їх, може, отак хтось привезе.