Тепер би їй ударити нападника молотком, і прийшов би порятунок. Не посміла, не зважилася. Жбурнула молоток у передпічне вікно. Брязнула шибка, і він опинився надворі.
Однак загроза смерті після цього для Параски не минула. З дикою люттю накинувся на неї Михайло, вчепірився обома руками в горло й почав душити.
Чорні кола попливли в неї перед очима, забракло повітря.
– Я відчула, – розповідала далі Параска, – як тіло моє ніби налилося водою і я стала осідати додолу.
Отямилась Параска уже в темних сінях від якоїсь шарпанини.
«Що вони зі мною роблять? – подумала. – Куди тягнуть?»
А тягли недодушену Параску брат і сестра Давиденки по драбині на горище хати. Михайло уже вліз у квадратний отвір і, перехилившись звідти, тяг Параску за праву руку, а Вірка підпирала її плечима й переставляла із щабля на щабель кволі ноги.
Допоки Параска не усвідомлювала своєї трагічної долі, доти піддавалася їхньому насильству і лізла по драбині. Та коли свідомість її раптом пробудилась і вона зрозуміла, що з нею буде, коли опиниться на горищі під солом'яним дахом, у неї знову на повну силу спрацював інстинкт самозахисту.
– Не знаю, де в мене взялася та сила, – дивувалася Параска, – але, як тільки-но я відчула її в собі, знову напружилася, вирвала руку з Михайлової руки і всім тілом звалилася на Вірку. Падаючи, ми звалили собою драбину, яка простягнулася до щілинистих сінешніх дверей і підперла їх.
– Вірко, хапай її за горло й души! – гукнув сестрі з горища Михайло. – Чуєш?
Але Параска легко відкинула від себе перелякану Вірку й миттєво збагнула: підперті драбиною і засунуті на залізний засув сінешні двері їй швидко не відчинити, поки возитиметься біля них, з хати зіскочить Михайло. Отже – єдиний вихід: ввірватись у хату, двері на защіпку, а там вибити з рамою вікно – й на вулиці.
Так і зробила, відбивши другий напад Вірки. Защіпнула двері, вхопила біля столу табуретку й пожбурила у вікно від дороги. Брязнули шибки, посипалось скло. За другим ударом вилетіло перехрестя рами. Незчулась, як вискочила пробкою надвір сама. Прямо на бите скло. І, о щастя! Вулицею з поля йшов Грицько Стовбун.
Не чуючи з переляку власного голосу, гукнула щосили:
– Дядьку Грицько! Рятуйте!
Той зупинився, глянув у її бік.
А вона знову:
– Рятуйте, дядечку, рятуйте! – І руками до нього обома махає, до себе кличе.
– Бо сили не було в ногах з місця зрушити, – пояснила нам з матір'ю Параска.
Підбіг до неї дядько Грицько.
– Що з тобою? Чого кричиш?
– Вони там, – показала рукою на хату Параска. – Хотіли вбити мене! Гальку вбили, і мене хотіли!
Грицько Стовбун уже знав про те, що невідомо де поділася Галька, і тому не став більше нічого питати в Параски, а миттю кинувся до сінешніх дверей, взяв їх на защіпку для висячого замка, ще й патичком її заткнув, щоб не зсунулася, коли смикатимуть двері зсередини.
– Тепер гайда в хату, будеш помагати мені! – скомандував Парасці і першою підсадив її у розбите вікно.
За нею вліз сам.
В хаті побачив на долівці Гальчину білу хустку, розірвав її навпіл і сунув обидві половинки в кишені.
А в сінях чулася розмова. Михайло обзивав сестру найбруднішими словами, сипав погрозами. Вірка оправдовувалась і теж лаялась.
Грицько Стовбун навпшиньках підійшов до дверей, звелівши Парасці триматися біля нього, в одну мить скинув з гачка защіпку й рішуче відчинив їх у сіни.
Двері вдарили по висячих ногах Михайла, що злазив з хати, й він, зойкнувши від болю, тут же впав додолу.
Як потім Параска зрозуміла, Михайло просив Вірку поставити драбину, щоб по ній злізти, але Вірка не здужала цього зробити, драбина була важкою. Тоді він вирішив злізти з хати по дверях, але тут нагодилися вони з дядьком Грицьком.
– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.
Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.
І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.
– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.
Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:
– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!
Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.
– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?
Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:
– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.
– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.
– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!
А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.