Марш до пана.
І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.
- Ви чого? - пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.
- К бісовій матерії Ми до пана! -накинулись на його передні.
- Барін почеває!.
- Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! - гукають зсередини.
Передні лізуть. Дворецький не пуска.
- Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.
Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.
- Ходімо, - каже Василь.
- Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.
- Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.
Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.
- Не пускають нас - ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.
Василь здержував п'яних.
- Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.
- Ти йди, Василю! Ти смілий.
- Я піду. А ще хто?
- І я! І я! - чуються з купи викрики.
- Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.
Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.
- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця!
- А що ж пан? Віддав? не противився?
- Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.
- Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.
- То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.
- Воля! - кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.
- Ходімо! Ходімо!
І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.
- До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.
Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.
- А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.
- А ти знаєш, що з паном?
- Ні. А шп?
- Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.
- Значить, грець ударив! - одгадав старечий чоловік.
- Кого грець ударив? - спитався- його сусіда.
- Пана. Он двірка хвалиться.
- Пана грець ударив! Пана грець ударив! - пішло. по церкві.
- Ага, незлюбилася йому людська воля!
- То йому одливаються наші сльози! - сказала старенька жінка.
- Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!
- Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши" тепер.
Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.
- Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.
Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.
- Як? Через два роки аж?-хтось спитав.
- Що через два роки? Я щось не второпав.
- Воля - не що.
- Як через два роки? Це щось та не так.
- Та так же. Читав панотець.
- То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.
Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.
- То ти справді чув, що через два роки?
- Аякже. Читав. Усі ж чули.
- То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!