Знадвору долинув гуркіт грому, і крізь щілину в камінні я побачила, як величезна блискавка розітнула небо навпіл. У кількох місцях стеля протікала, але Піта спорудив над моєю головою щось на зразок навісу, закріпивши на стелі шматок плівки.
— Цікаво, навіщо ця негода? Я маю на увазі, хто мішень цього разу? — мовив Піта.
— Катон і Трач, — випалила я. — Лисяча Морда десь ховається у своїй норі, а Клівія... вона порізала мене, а тоді... — мій голос здригнувся.
— Я знаю, що Клівія мертва. Вчора ввечері бачив її світлину, — мовив він. — Це ти її вбила?
— Ні. Це Трач. Він проламав їй череп каменем, — відповіла я.
— На щастя, він не дістався до тебе, — мовив Піта.
Перед очима постали всі до одної сцени кривавого бенкету, і мені стало зле.
— Він дістався, але відпустив мене.
Тепер, звісно, мені довелося Піті все розповідати: про вибух, про моє вухо, про Руту і про хлопця з Округу 1, і про хліб, і про те, як Трач повернув мені борг.
— Він відпустив тебе, тому що не хотів бути перед тобою в боргу? — запитав Піта. Він просто не міг у таке повірити.
— Так. А я й не очікувала, що ти зрозумієш. У тебе завжди всього було вдосталь. Але якби ти жив на Скибі, тобі не довелося б нічого пояснювати, — мовила я.
— Навіть не намагайся. Вочевидь, я занадто темний, щоб таке зрозуміти, — віджартувався Піта.
— Це як із тим хлібом. У мене таке враження, що я на все життя тобі заборгувала, — мовила я.
— Хліб? Який хліб? Той, який я кинув тобі, коли ми були дітьми? — сказав він. — Можеш про нього забути. Я маю на увазі, ти ж урятувала мені життя, і тепер ми квити.
— Але ти не знав мене. Ми навіть жодного разу й словом не перекинулися. Окрім того, це був мій перший у житті подарунок, за який завжди важко розплачуватися. Якби ти не допоміг мені кілька років тому, мене б тут не було, — мовила я. — А все-таки — чому ти це зробив?
— Чому? Ти сама знаєш відповідь на це запитання, — відповів Піта. Я легенько похитала головою на знак незгоди. — Геймітч казав, що тебе буде важко переконати.
— Геймітч? — здивувалася я. — До чого тут він?
— Ні до чого, — відповів Піта. — Отже, Катон і Трач? Думаю, це вже занадто — сподіватися на те, що вони повбивають один одного?
Але Пітині слова ще дужче мене засмутили.
— Гадаю, ми б поладили з Трачем. Якби ми всі жили в Окрузі 12, то стали б друзями, — мовила я.
— Тоді будемо сподіватися, що його вб’є Катон, а не ми, — мовив Піта похмуро.
Мені зовсім не хотілося, щоб Катон убив Трача. Я взагалі не хотіла, щоб смерті тривали. Але цього не годиться говорити на арені. Хоч як я боролася з собою, але на моїх очах виступили гіркі сльози.
Піта схвильовано подивився на мене.
— Що таке? Тобі так боляче?
Я тільки мовчки кивнула, бо частково це була правда: мені було боляче, але не фізично.
— Піто, я хочу додому, — мовила я жалібно, немов мала дитина.
— Скоро ти повернешся. Обіцяю, — сказав він і нахилився, щоб мене поцілувати.
— Я хочу додому зараз, — сказала я.
— Знаєш що? Поспи ще трохи, і тобі обов’язково насниться дім. І ти опинишся там — оком не встигнеш кліпнути, — заспокоїв мене Піта. — Добре?
— Добре, — прошепотіла я. — Розбуркаєш мене, коли сам захочеш відпочити.
— Завдяки вам із Геймітчем я добряче відпочив. До того ж, хто знає, скільки все це триватиме...
Що він мав на увазі? Грозу? Той короткий перепочинок, який вона подарувала нам? Самі Ігри? Я не знала, але була занадто зажурена й утомлена, щоб питати.
Коли Піта мене збудив, уже вечоріло. Дощ перетворився на зливу, і в тих місцях, де раніше крізь стелю просочувалося всього кілька крапель, тепер лило як з відра. Піта підставив казанок від бульйону туди, де періщило найгірше, й пересунув плівку, щоб прикрити мене. Я почувалася значно краще, могла сидіти, а ще вмирала з голоду. Так як і Піта. Ясно: він не схотів їсти сам і з нетерпінням чекав на мене.
Залишилося зовсім мало. Два шматки грусятини, трохи корінців і жменька сушених фруктів.
— Може, варто залишити щось на потім? — запитав Піта.
— Ні. Давай з’їмо все, що є. Грусятина може зіпсуватися, якщо пролежить ще бодай трохи, а ми ж не хочемо потруїтися несвіжою їжею, — мовила я, розділивши наші припаси на дві половини.
Ми намагалися їсти повільно, але обоє були такі голодні, що впоралися за кілька хвилин. Шлунок жадав більшого.
— Завтра — день полювання, — мовила я.
— На жаль, я нічим не зможу тобі допомогти, — сказав Піта. — Я ще ніколи в житті не полював.
— Я вбиватиму, а ти готуватимеш, — мовила я. — А ще ти можеш збирати ягоди й корінці.
— Якби ж тут було хлібне дерево... — мовив Піта замріяно.
— Хліб, який подарував мені Округ 11, був іще теплий, — сказала я і зітхнула. — Ось, пожуй це.
Я подала Піті листочки м’яти і сама взяла кілька.
Через грозу було важко розгледіти зображення в небі, але було зрозуміло, що сьогодні ніхто не помер. Виходить, Катон і Трач іще не прикінчили один одного.
— Куди побіг Трач? Я маю на увазі, що там — потойбіч Рогу достатку? — запитала я Піту.
— Поле. Воно простягається скільки сягає око, і поросле травою заввишки мені по плече. Можливо, десь там ростуть злаки. Там є латки різних кольорів, але зовсім немає стежок, — мовив Піта.
— Можу побитися об заклад, що там таки ростуть злаки. І Трач їх уже відшукав, — мовила я. — Ти був там?
— Ні. Ніхто не хотів вистежувати Трача в тій височенній траві. В ній є щось зловісне. Щоразу, коли я туди дивився, просто не міг не думати, що там може приховуватися. Змії, скажені тварини, сипучі піски, — сказав Піта. — Там може бути що завгодно.
Я промовчала, але Пітині слова нагадали мені заборону виходити за паркан Округу 12. У ту мить я просто не могла не порівнювати Піту з Гейлом, який, окрім загрози, побачив би в тому полі ще й потенційне джерело їжі. Як і Трач. Я не мала на увазі, що Піта легкодухий, він уже неодноразово довів свою відвагу. Але є речі, які зовсім не цікавлять тебе, коли в тебе вдома завжди є свіжий хліб, — тоді як нас із Гейлом цікавило абсолютно все. Що б Піта подумав про наші щоденні кпини стосовно порушення закону? Чи вразили б вони його? А те, що ми говорили про Панем? А Гейлова ненависть до Капітолія?
— Можливо, на тому полі росте і хлібне дерево, — мовила я. — Можливо, саме тому зараз Трач має кращий вигляд, ніж на початку Ігор.
— Може, й так. А може, в нього дуже щедрі спонсори, — відповів Піта. — Цікаво, що нам зробити, щоб Геймітч прислав хоч трохи хліба?
Моя брова вигнулася в дугу, але я вчасно згадала, що Піті нічого не відомо про повідомлення, яке Геймітч прислав мені кілька днів тому. Один поцілунок дорівнює одному казанку бульйону. Добре, що я не вибовкала згаряча все, що мені спало на думку. Бо ж публіка здогадалася б, що наш роман сфабрикований, аби викликати симпатію, а тоді годі буде сподіватися на підтримку. Треба, щоб збоку все видавалося щирим. Слід почати здалеку. Я потягнулася й узяла Піту за руку.
— Мабуть, Геймітч добряче розтратився, щоб допомогти мені тебе вирубати, — мовила я легковажно.
— Ага, до речі, — мовив Піта, сплівши пальці з моїми. — Ніколи більше не роби такого.
— А що як зроблю? — піддражнила я.
— То... то... — у нього на думці не було нічого хорошого. — Стривай хвилинку, зараз вигадаю...
— Що таке? — запитала я, усміхнувшись.
— А те, що ми обоє досі живі. А це додає тобі ще більше впевненості в тому, що ти вчинила правильно, — мовив Піта.
— Я таки вчинила правильно, — зауважила я.
— Ні! Катніс, просто пообіцяй, що більше ніколи такого не зробиш! — раптом його рука до болю стиснула мою, і в голосі забриніла злість. — Не треба вмирати за мене. Більше не смій робити мені таких послуг. Гаразд?
Мене вразила його наполегливість, але в ситуації, що склалася, я одразу побачила можливість заробити харчі, тому негайно взялася до діла.
— Піто, а що як я зробила це для себе? Тобі не спадало таке на думку? Можливо, ти не один хвилюєшся про те, що... що буде, якщо...
Я запнулася. У мене не виходять промови так легко, як у Піти. І поки я говорила, зненацька мені стало боляче від думки, що я можу його втратити. Я усвідомила, як сильно мені не хочеться, щоб він помер. І справа не тільки в спонсорах. І не в тому, що станеться вдома. І навіть не в тому, що я знову залишуся сама. Справа в ньому самому. Я просто не хочу втратити хлопця з хлібом.