Я ніби знову опинилася вдома, коли до нас приносили безнадійно пораненого шахтаря, або жінку, яка третій день не може розродитися, або виморену голодом дитину, яка бореться з пневмонією. Тоді на обличчях матері й Прим з’являвся точно такий самий вираз. Що ж,саме час утікати до лісу й ховатися поміж дерев, поки пацієнт не помре — тоді з околиці Скиби долинуть звуки молотків, які майструють домовину. Але я залишилася, мене стримували не тільки стіни вертольота, але й та дивна сила, що прив’язує коханих в останні хвилини життя. Як часто мені доводилося бачити їх на нашій кухні, вони сновигали навколо стола й не могли знайти собі місця. І я завжди запитувала себе: «Чому вони не йдуть геть? Навіщо їм це бачити?»
Тепер я знала навіщо. Вони не мали іншого вибору.
Я помітила чиїсь очі, які прискіпливо вивчали мене, і зрозумівши, що це моє власне відображення, здригнулася. Дикий погляд, запалі щоки, скуйовджене волосся. Божевільна. Дика. Скажена. Тепер стало зрозуміло, чому всі тримаються від мене подалі.
За кілька хвилин я збагнула, що ми приземлилися на даху Тренувального Центру, і Піту забрали, а мене залишили. Я почала щосили битися об скло й волати, але щойно побачила, як десь далеко промайнуло рожеве волосся, — мабуть, це була Еффі, вона повинна прийти на допомогу, — як ззаду мене штрикнули голкою.
Коли я прокинулася, то спочатку боялася поворухнутися. Зі стелі звисали лампи, які випромінювали тьмяне жовте світло, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що крім мого ліжка, в кімнаті немає нічого. Я не помітила ні дверей, ані вікон. У повітрі витав різкий запах антисептиків. Із моєї правої руки стирчало кілька трубок, які тягнулися до стіни та зникали в ній. Я була гола, але делікатні простирадла ніжили й заспокоювали шкіру. Я невпевнено підняла ліву руку. її не тільки помили, а ще й почистили нігті, надали їм ідеальної овальної форми, а шрамів від опіків ніби й не було. Я торкнулася щоки, губ, горбатого шраму над бровою, а тоді провела пальцями по шовковистому волоссю і завмерла. З побоюванням я покуйовдила волосся біля лівого вуха. Ні, мені не здалося. Я знову чую.
Я спробувала сісти в ліжку, але широкий пояс на талії стримував і обмежував рухи, тому я звелася всього на кілька дюймів. Таке фізичне обмеження налякало мене, і я запанікувала. Я саме намагалася вирватися, вилізти з-під пояса, коли стіна роз’їхалася і до кімнати увійшла рудокоса дівчина-авокс із тацею в руках. Її присутність заспокоїла мене, і я припинила смикатися. Мені хотілося стільки всього дізнатися, але я боялася, що така фамільярність із мого боку не піде їй на користь. Швидше за все, мене досі знімають десятки непомітних камер. Вона поставила тацю мені на коліна й натиснула якусь кнопку — і ліжко піднялося. Тепер я сиділа. Поки вона поправляла подушки, я ризикнула й поставила їй одне запитання. Я вимовила його чітко і так гучно, як тільки дозволив мені заржавілий голос, — щоб ніхто не подумав, що в нас є секрети.
— Піта живий?
У відповідь вона кивнула, і коли подавала мені ложку, я відчула легенький дружній потиск її руки.
Гадаю, вона ніколи не бажала мені смерті. І Піта живий. Звісної що живий. Тут є все необхідне обладнання. Однак досі я не була повністю в цьому впевнена.
Дівчина вийшла, і двері беззвучно зачинилися. Я відчула несподіваний напад голоду та звернулася до таці. На ній стояла миска прозорого бульйону, невеличка порція яблучного соусу і склянка води. «І це все?» — подумки буркнула я. Хіба обід на честь мого повернення не повинен бути дещо багатшим? Але приступивши до трапези, дуже скоро я зрозуміла, що й цього мені забагато. Шлунок ніби всохся до розмірів горіха, і мені одразу спало на думку, що я провела в цій кімнаті чимало часу, адже в останній день на арені я без проблем проковтнула набагато більший сніданок. Як правило, між закінченням змагань і представленням переможця минало кілька днів, адже потрібно залатати рани, втамувати голод і надати презентабельного вигляду тому, що залишилося від переможця. Цинні й Порції також знадобиться трохи часу, щоб створити костюми для останнього виходу на публіку. Геймітч та Еффі повинні підготувати все для бенкету зі спонсорами й погодити запитання для нашого останнього інтерв’ю. Мабуть, зараз удома, в Окрузі 12, коїться справжнє божевілля. Там організовують масштабні святкування на честь нашого з Пітою приїзду. Ще б пак! Останні тридцять років трибути з нашого округу не поверталися додому.
Домівка! Прим і мама! Навіть згадка про вошивого кота Денді змусила мене усміхнутися. Скоро я буду вдома!
Мені хотілося вилізти з клятого ліжка. Побачити Піту й Цинну, більше дізнатися про те, що відбувається. А чому б ні? Я почуваюся добре. Але щойно я почала метушитися, як холодна рідина з однієї з трубок потекла по моїх венах, і я одразу ж відключилася.
Тривалий час усе повторювалося. Я прокидалася, їла, і хоча більше не намагалася встати, мене знову присипляли. Я ніби постійно перебувала в дивних нескінченних сутінках. І майже нічого не пам’ятала. Рудоволоса дівчина-авокс більше не приходила; шрами мої поступово зникали, а ще я розрізняла голос. Може, мені вчувалося? Чи я й справді чула лемент чоловіка? Але в тому голосі не було капітолійського акценту, він радше нагадував про домівку. Мене переслідувала думка, що хтось мене шукає. І це заспокоювало.
Одного разу, отямившись, я не помітила ні поясу, ні трубок. Усі обмеження зникли, і я могла вільно рухатися. Спочатку я сіла, але, подивившись на свої руки, завмерла. Шкіра була ідеальна: гладенька та блискуча. Щезли не тільки ті шрами, які я отримала на арені, але й усі інші, котрі назбиралися на моїх руках за довгі роки полювання. Чоло стало гладеньке як атлас, і коли я спробувала відшукати опік на литці, то не намацала там геть нічого, навіть шраму.
Я обережно звісила ноги з ліжка, побоюючись, що вони можуть не витримати моєї ваги, але виявилося, що ноги міцні та стійкі. На краю ліжка лежав одяг; роздивившись його, я здригнулася. То був костюм із тих, які всі трибути носили на арені. Я витріщилася на нього, так ніби він кусався, а тоді згадала, що саме в такому вигляді всі переможці виходять привітати свою команду.
Я одягнулася менш ніж за хвилину й підійшла до стіни, де мали бути двері. Неозброєним оком я їх не побачила, але знала, що вони там є. І я не помилилася: за кілька секунд стіна беззвучно роз’їхалася в боки, утворивши для мене прохід. Я ступила в широкий порожній коридор, в якому не було жодних інших дверей. Але й тут вони повинні бути. За одними з них Піта. Тепер, коли я прийшда до тями й могла знову рухатися, я дедалі більше хвилювалася за нього. З ним усе гаразд, дівчина-авокс не стала б мене обманювати. Але я повинна сама його побачити.
— Піто! — крикнула я, адже запитати було ні в кого.
У відповідь хтось гукнув мене на ім’я, але це був не Піта. Я впізнала цей голос. Спочатку він викликав роздратування, а тоді радість. Еффі!
Я розвернулася й побачила, що всі вже чекають на мене у великій світлій кімнаті — Еффі, Геймітч і Цинна. Ноги без вагань самі понесли мене до них. Можливо, така поведінка зовсім не личила переможцю, можливо, переможець має бути стриманішим, зверхнім, особливо тепер, коли його знімають на камеру, але мені було байдуже. Я щодуху мчала до них і, на своє превелике здивування, найперше кинулася в обійми Геймітча. А коли він прошепотів мені на вухо: «Ти чудово впоралася, люба», — в голосі його зовсім не відчувалося іронії. Еффі пустила сльозу, вона без упину гладила мене по голові й усе повторювала, як вона переконувала всіх, що ми — справжні перли. Цинна просто міцно обняв мене і не сказав нічого. А тоді я помітила, що Порції немає, і розхвилювалася.
— Де Порція? Вона з Пітою? Із ним усе гаразд, правда? Я маю на увазі, він живий? — випалила я.
— З ним усе гаразд. Вас хочуть возз’єднати на церемонії в прямому ефірі, — мовив Геймітч. — Іди з Цинною. Він тебе підготує.