Мені було затишно поряд із Цинною, я відчувала, як його рука на моєму плечі оберігає й веде геть від надокучливих камер. Ми подолали кілька коридорів до ліфта, який довіз нас у фойє Тренувального Центру. Лікарня містилася глибоко під землею, ще далі, ніж спортзал, у якому трибути вчилися в’язати вузли й практикувалися в метанні списів. Вікна у фойє були затемнені, й по периметру стояло кілька охоронців. Більше там нікого не було — ніхто не бачив, як ми перетнули фойє й попрямували до ліфта. В цій порожнечі наші кроки гучно відлунювали. А поки ми їхали на дванадцятий поверх, перед моїми очима поставали обличчя всіх трибутів, які загинули під час Ігор, і мені стало не по собі.
Коли двері ліфта відчинилися, на мене накинулися Вінія, Флавій і Октавія. Вони були в такому екстазі й цокотіли так швидко, що я просто не звертала уваги на їхнє щебетання. Все було й так зрозуміло. Вони дуже раді бачити мене, а я їх. Хоча я й наполовину так не скучила за ними, як за Цинною. Так людина радується іграм домашніх улюбленців після важкого робочого дня.
Спочатку мене затягнули до їдальні, де на мене чекав справжній обід — ростбіф, і горошок, і м’які булочки, — хоча мою порцію досі чітко обмежували. Коли я попросила добавки, мені відмовили.
— Ні, ні, ні. Ти ж не хочеш, щоб усе це вернулося назад просто на сцені, — мовила Октавія і непомітно підсунула мені булочку під столом, аби показати, що вона на моєму боці.
Ми повернулися до моєї кімнати, і Цинна вийшов, передавши мене в руки підготовчої команди.
— О, твоє тіло повністю відшліфували, — мовив Флавій із заздрістю в голосі. — На шкірі не залишилося жодного дефекту.
Проте коли я подивилася на себе в дзеркало, то єдине, що впало мені в око, були маслаки. Я стала не просто кістлявою — я могла легко порахувати власні ребра.
Для мене приготували ванну, а тоді взялися до мого волосся, нігтів і макіяжу. Вони без упину теревенили, мені й не потрібно було нічого відповідати, і це мене цілком улаштовувало, оскільки у мене не було жодного бажання говорити. Смішно було їх слухати, бо хоча вони й обговорювали Ігри, вся їхня розмова крутилася довкола того, де вони були і що робили під час тієї чи тієї події.
— Я була ще в ліжку!
— Тільки я пофарбувала брови, як...
— Присягаюся, я мало не зомлів!
Усе оберталося навколо них і зовсім не навколо тих хлопців і дівчат, які померли на арені.
В Окрузі 12 ми ніколи так не переймалися Іграми. Ми зціплювали зуби й дивилися їх, бо мусили, а тоді, тільки-но Ігри закінчувалися, одразу поверталися до своїх справ. Щоб не зненавидіти свою підготовчу команду, я просто пропускала все, що вони городили, повз вуха.
До кімнати увійшов Цинна, тримаючи в руках скромну жовту сукню.
— Ти досі не викинув із голови ідею з «дівчиною у вогні» ? — запитала я.
— Ще б пак, — мовив він і накинув сукню на мене.
Я одразу ж помітила накладні подушечки у себе на грудях, які додавали моєму тілу тих форм, що їх у мене вкрав голод. Руки самі потягнулися до грудей, і я насупилася.
— Знаю, — мовив Цинна, перш ніж я встигла щось сказати. — Але продюсери хотіли виправити цей недолік хірургічним методом. Геймітч довго сперечався з ними. Зрештою ми вирішили піти на компроміс.
Я вже збиралася поглянути на своє віддзеркалення, та він зупинив мене:
— Зажди! Не забудь узутися.
Вінія допомогла мені одягнути шкіряні сандалії без каблуків, і я обернулася до дзеркала.
Дівчина у вогні. Легка прозора тканина переливається золотавою барвою. Навіть незначний рух змушує її виблискувати. У порівнянні з цією сукнею мій костюм для виїзду на колісниці був занадто крикливим, а сукня для інтерв’ю — мало не вульгарною. У сьогоднішній же сукні я була схожа на свічечку.
— Що скажеш? — запитав Цинна.
— Ця сукня краща за всі попередні, — мовила я.
Коли я нарешті спромоглася відірвати погляд від блискучої тканини, мене підстерігало потрясіння. Волосся було розпущене, а на голові красувалася звичайна стрічка. Макіяж зовсім не показний, він тільки заокруглював гострі риси мого обличчя. На нігтях — прозорий лак. Простенька сукня, зібрана на ребрах, а не на талії, спадала тільки до колін. Сандалії без каблуків. Я була схожа на саму себе. Проста, скромна, як дівчинка. Дівчинка, якій заледве виповнилося чотирнадцять. Безневинна. Незагрозлива. Так, трохи дивно, що Цинна вирішив показати мене у такому світлі, особливо якщо брати до уваги, що я тільки-но виграла Голодні ігри.
Це все не просто так. Цинна ніколи нічого не робить випадково. Я вкусила себе за губу, намагаючись зрозуміти, що у нього на меті.
— Я думала, це буде щось... серйозніше, — сказала я.
— Гадаю, Піті більше сподобається так, як є, — відповів він обережно.
Піті? Ні, це не для Піти. Це для Капітолія, і для продюсерів, і для публіки. Хоча я досі не могла зрозуміти, що має Цинна на меті, та знала, що Ігри ще не закінчені. В ухильній відповіді Цинни я вловила застереження. Сталося щось таке, про що він не може говорити в присутності своєї команди.
Ми спустилися ліфтом до спортзалу. Зазвичай переможець Ігор і його команда з’являються перед публікою з-під сцени. Спочатку підготовча команда, а тоді куратор, стиліст, ментор і нарешті переможець. Тільки цього року все трохи змінили, адже було два переможці, які мали одного куратора й ментора. Я опинилася в погано освітленому залі, що містився під сценою. Тут уже вмонтували новенький металевий люк, який повинен доправити мене нагору. На підлозі ще були залишки тирси, а в повітрі витав запах свіжої фарби. Цинна і його команда залишили мене саму, щоб підготуватися до виходу й зайняти свої місця. В темряві я помітила тимчасову стіну приблизно за десять кроків од мене. Гадаю, за нею стоїть Піта.
Через гучне завивання натовпу я не почула, як до мене наблизився Геймітч і торкнувся плеча. Я підскочила й інстинктивно приготувалася до захисту.
— Спокійно, це я. Дай-но подивлюся на тебе, — мовив Геймітч. Я витягнула руки й покрутилася. — Нормально.
Не зовсім схоже на комплімент.
— Але? — мовила я.
Геймітч зміряв мене поглядом і, здається, прийняв рішення.
— Без жодних «але». Може, обнімемося на щастя?
Що ж, дивно чути таке від Геймітча, але зрештою, ми ж перемогли. Можливо, немає нічого незвичного в тому, що ми обнімемося. Тільки коли мої руки опинилися на його плечах, я зрозуміла, що потрапила в пастку. Він заговорив, дуже швидко і тихо, моє розпущене волосся затуляло його губи.
— Слухай. У вас неприємності. Подейкують, Капітолій біситься через те, що ви витворили на арені. Влада не терпить, коли над нею потішаються, а через вас із Капітолія глузує весь Панем, — мовив Геймітч.
Моїм тілом прокотилася хвиля страху, але я усміхалася, так ніби Геймітч говорить щось приємне, позаяк зараз усі камери спостерігають за моєю реакцією.
— І що?
— Єдиний ваш порятунок у тому, що ви без тями закохані одне в одного і діяли в стані афекту, а отже, не відповідаєте за свої вчинки, — з цими словами Геймітч відсторонив мене і поправив мою стрічку. — Зрозуміло, люба? — це могло стосуватися чого завгодно.
— Зрозуміло, — відповіла я. — Ви сказали Піті?
— Немає потреби, — мовив Геймітч. — Він у цьому по вуха.
— А я, ви думаєте, ні? — запитала я, поправляючи на шиї Геймітча яскраво-червоний метелик — понад усякий сумнів, це справа рук Цинни.
— Відколи для тебе має значення, що я думаю? — мовив Геймітч. — Краще займімо свої місця, — він підвів мене до металевого люка. — Сьогодні твій вечір, люба. Насолоджуйся, — він поцілував мене в чоло і зник у темряві.
Я обсмикнула сукню: була б вона довшою — прикрила б мої тремтячі коліна. Але одразу ж зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Все моє тіло тремтіло, немов осиковий листок. Я сподівалася, що глядачі спишуть це на збудження. Зрештою, це ж мій вечір!
Я задихалася від, вологого запаху цвілі, який витав під сценою. На тілі виступив холодний липкий піт, і я не могла позбутися відчуття, що важкі дошки от-от упадуть мені на голову й поховають заживо під уламками сцени. В ту мить, коли я покинула арену, коли засурмили сурми, я начебто мала опинитися в цілковитій безпеці. Назавжди. На решту свого життя. Але якщо вірити Геймітчу, — а у мене не було жодних підстав йому не вірити, — я ще ніколи не була в більшій небезпеці, ніж зараз.