— Де Геймітч? — запитала Еффі весело.
— Сказав, що хоче подрімати, — відповів Піта.
— Що ж, день був не з легких, — мовила Еффі, але, здається, вона тільки зраділа тому, що Геймітч не прийшов.
Вечеря, складалася з кількох страв: спочатку густий морквяний суп, салат, потім баранячі котлети з картопляним пюре, тоді сир, фрукти і шоколадний торт. Еффі постійно нагадувала нам, щоб ми занадто не наїдалися і приберігали трохи місця для наступної страви. Але я зовсім не звертала на неї уваги — їла, скільки влізало. Я ще ніколи не бачила так багато смачної їжі одночасно, та й набрати кілька зайвих кілограмів перед Голодними іграми мені не завадить.
— Принаймні ви вмієте поводитися за столом, — мовила Еффі, коли ми впоралися з головними стравами. — Минулорічна пара їла руками, немов якісь дикуни.
Минулого року в Іграх брали участь двійко дітей зі Скиби. Вони ніколи, жодного дня у своєму житті не наїдалися досхочу, а коли перед ними поставили таке розмаїття страв, певна річ, останнє, що їм спало на гадку, то це дбати про гарні манери. Піта — син пекаря. Нас із Прим поводитися за столом навчила мама, тому я вмію тримати в руках ножа й виделку. Але мені так не сподобалися слова Еффі, що до кінця вечері я їла виключно руками. А тоді витерла пальці об скатертину. У відповідь Еффі тільки міцно стиснула губи.
З’їла я, скільки влізло, тепер треба було ще втримати все це у шлунку. Судячи з зеленуватої барви Пітиної шкіри, йому також було зле. Наші шлунки не звикли до такої поживної їжі. Але якщо мій шлунок справлявся зі стравами Сальної Сей, що переважно складалися з мишачого м’яса та свинячих кишок, а зимою не відмовлявся навіть від кори дерев, то напевно впорається і з цим.
Попоївши, ми перейшли в інше купе, щоб подивитися огляд Жнив. У різних округах їх проводили протягом дня у різний час, щоб усі мали змогу побачити жеребкування у прямому ефірі, хоча насправді тільки жителі Капітолія могли на це розраховувати, адже самі вони не брали участі в змаганнях.
Одну по одній показали всі церемонії, називали імена. Іноді на Ігри зголошувалися добровольці, але здебільшого таких не було. Ми уважно вивчали обличчя дітей — наших суперників. Деякі з них особливо врізалися мені в пам’ять. Здоровенний хлопець з Округу 2 ледь не вистрибнув на сцену, коли спитали про добровольців. Руда дівчина з Округу 5 — із прилизаним волоссям і хитрим, як у лисиці, виразом обличчі Кульгавий хлопчина з Округу 10. Я ніяк не могла ви кинути з голови дванадцятирічну дівчинку з Округу 11, карооку, зі смаглявою шкірою, неймовірно схожу на Прим зростом і манерами. От тільки коли вона піднялася на сцену, у відповідь на запитання про добровольців почулося хіба завивання вітру поміж хитких будиночків за її спиною. Ніхто не бажав посісти її місце.
Останнім показали Округ 12. Ось назвали ім’я Прим потім я вискочила вперед із криком, що хочу бути добровольцем. У моєму голосі лунав розпач, немов я боялася, що мене ніхто не почує і Прим усе одно заберуть. Але мене почули. Тоді я побачила, як Гейл відірвав від мене сестру, і я вийшла на сцену. У відповідь — тиша. Люди одне по одному підняли руки у жесті вдячності й поваги. Коментатори не знали, що й казати. Один із них зауважив, що Округ 12 завжди був трохи консервативним, але в таких милих звичаях є свій шарм. Тоді немов на замовлення, зі сцени впав Геймітч, і з динаміків вибухнув дружній регіт. Потім назвали ім’я Піти, і він мовчки зайняв своє місце на сцені. Ми потиснули одне одному руки. Тоді пролунав гімн, і програма закінчилася.
Здається, Еффі була не зовсім задоволена тим, який вигляд мала її перука.
— Вашому ментору не завадило б навчитися поводитися на офіційних церемоніях. Особливо якщо це показують по телевізору в прямому ефірі.
Несподівано Піта засміявся.
— Він був п’яний, — мовив Піта. — Зрештою, як і щороку.
— Як і щодня, — додала я.
І також не змогла втриматися, щоб не посміхнутися. Зі слів Еффі виходило, що Геймітч був просто трохи неотесаний, і це можна легко виправити, якщо вона дасть йому кілька порад.
— Он як! — зашипіла вона. — Дивно, що вам усе це здається таким смішним. Ви ж знаєте, що в нашому шоу ментор — ваш єдиний зв’язок зі світом. Він — той, хто дає вам вказівки, шукає спонсорів і домовляється про подарунки. Від Геймітча може залежати, житимете ви загинете!
Саме в цей момент у купе ввалився Геймітч.
— Я проґавив вечерю? — запитав він.
Його язик заплітався. Він виблював на дорогий килим і впав на своє ж блювотиння.
— Що ж, смійтеся скільки завгодно! — випалила Еффі й, обережно переступивши калюжу своїми гостроносими черевичками, вилетіла з купе.
РОЗДІЛ 4
Кілька секунд ми з Пітою пильно спостерігали за нашим ментором, який намагався підвестися з огидно слизької калюжі, але знову і знову плюхкався на живіт. Сморід блювотиння і перегару перебив усі інші запахи в кімнаті — мене саму ледь не вивернуло. Ми перезирнулися. Так, із Геймітча багато не візьмеш, от тількі в одному Еффі Тринькіт мала рацію — він єдине, ще в нас є. Не зронивши й слова, ми з Пітою підхопилі його під руки й допомогли звестися на ноги.
— Я спіткнувся? — запитав Геймітч. — Пхе, як тхне!
Він затулив носа долонею і тепер вимастив блювотиною все обличчя.
— Давайте ми відведемо вас назад у купе, — запропонував Піта. — Вам краще помитися.
Ми ледве затягнули Геймітча назад у його купе. Не могли ж ми так просто кинути цю брудну свиню на вишите покривало, тож просто заштовхали його у ванну й відкрили воду. Він цього навіть не помітив.
— Дякую, — мовив мені Піта. — 3 твого дозволу далі я сам.
Мене переповнила вдячність до нього. Останнє чого мені хотілося, — це роздягати Геймітча, змивати блювотину з його волохатих грудей і вкладати його в ліжко. Можливо, Піта хотів справити на нього хороше враження, щоб стати улюбленцем. Але судячи з того в якому стані перебував Геймітч, завтра він навряд чи це пам’ятатиме.
— Гаразд, — відповіла я. — Можу прислати на підмогу когось із капітолійців.
Їх тут багато. Вони куховарять для нас, обслуговують, прибирають. Піклуватися про нас входить у їхні обов’язки.
— Ні, не потрібно, — мовив Піта.
Я кивнула і мовчки рушила до свого купе. Нічого дивного, що Піта відмовився. Я й сама на дух не переношу жителів Капітолія. Хоча возитися з п’яним Геймітчем — саме те, чого б я їм побажала. Така собі маленька помста. Цікаво, чому Піта сам вирішив потурбуватися про Геймітча? Раптом мене осяяла думка: бо він добрий, просто добрий. Тому й хліба мені тоді дав.
Ця здогадка приголомшила мене. Добрий Піта Мелларк набагато небезпечніший ворог для мене, аніж злий Піта Мелларк. Добрі люди завжди знаходять дорогу до мого серця. А я не можу дозволити, щоб це сталося. Не зараз, не там, куди ми прямуємо. Тож саме тієї миті я вирішила, що триматимуся він сина пекаря якнайдалі.
Коли я повернулася до свого купе, поїзд зупинився на платформі, щоб заправитися. Я швидко відчинила вікно і викинула пакет із печивом, яке дав мені батько Піти, і захряснула шибку. Не хочу. Мені нічого не потрібно від них.
На жаль, пакет упав на клаптик землі, вкритий кульбабами. Поїзд уже рушив далі, і я тільки краєм ока побачила печиво, розсипане поміж квітів, але й цього було достатньо. Достатньо, щоб згадати кульбабу на шкільному дворі...
Я саме відвела погляд від синця на обличчі Піти Мелларка, як одразу ж побачила кульбабу і зрозуміла: ще не все втрачено. Я обережно зірвала її і поквапилася додому. Вдома я миттю схопила відро, взяла Прим за руку, і ми побігли на Леваду, — так, галявина була просто всіяна жовтоголовими кульбабами. Ми зривали їх разом із листочками й стеблами, зривали, аж поки не натовкли повне відро, хоча нам і довелося сходити всю галявину вздовж і впоперек. Проте на вечерю у нас було достатньо салату з кульбабок. А ще Пітин хліб.
Ввечері Прим запитала:
— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні назбирати?
— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.