Розділ II
У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці - вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.
Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.
«Ой-йо-йой», - подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.
«Ух ти!» - вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.
Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.
- 3-з-д-д-ра-а-с-т… - пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.
- Здрастуй, здрастуй, серденько, - ласкаво озвався звір. - Як живеш?
- Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… - відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка - в деяких випадках трошки заїкатися.
- Чудово! Це справді чудово! - вигукнув жовтий звір. - Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! - Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.
«Бідний», - міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:
- Яка халепа?
- Бачиш… До речі, як тебе звати?
- Люська! - сказало зайча. - Я вже скоро піду до школи.
- Яке гарне ім’я, - розчулився звір. - І як воно тобі личить!
Люська ледь порожевіла.
- Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.
- То ви, значить, аж із Африки! - здивувалася Люська.
- Еге ж, прямісінько з неї.
- А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.
- Ще б пак! - погодився жовтий звір і злегка рикнув.
- Ой! - відскочило зайча. - Чого це ви?
- Згадав своїх друзів, - відповів той. - У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…
- Хто смачненький? - насторожилася Люська.
- Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! - поправився жовтий звір. - Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.
- Значить, і нашим будете захисником? - спитало довірливо зайча.
- А від кого вас захищати?
- Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.
- Отож, ви тут усі нелякані? - зрадів жовтий звір.
- Ні.
- Неполохані?
- Ні-і.
- Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.
- Чому? - поцікавилась Люська.
- Та на радощах. «От, - кажуть, - іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?
- Хочу! - пискнула Люська.
- Ну от! А звуть мене Толябун.
- Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?
- Толик? Х-хе. Хай так.
- І від кого ж ви їх захищаєте? - мовило по хвильці зайча.
- Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, - потрусив головою Толябун.
- Як це - з двома пащами? - роззявила рота Люська.
- А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, - брехав далі Толябун.
- Вони ж, ма-буть, страшні, - знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.
- Ще й які! - ствердив лев. - Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!
- Як же ви повернетесь. Толику? - співчутливо запитала Люська. - Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.
- Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.