- Чого ж це я стою! - спохопилося зайча. - Бідний Толик. - І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. - А про яку здобич ви говорите: про їжу?
- Еге, про їжу.
- А що ви любите їсти?
- А ти? - ухиливсь од відповіді Толябун.
- Моркву!
- І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…
- На дерево? Хіба морква росте не в землі? - сплеснула лапками Люська.
- Ти розв’язуй, розв’язуй, - поквапив лев. - Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, - викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».
- А капуста теж на деревах? - розпитувала Люська.
- Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, - додав поквапливо. - Ех, зараз би капусточки пожувати…
- А я вас пригощу. У нас є, - пообіцяла щиросерда Люська. - Ну от і готово! - мовила, розв’язавши останній вузол.
- Але понад усе я люблю знаєш що? - спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.
- Що? - перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.
- Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! - заревів лев і кинувся на неї.
Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.
- Стій! Кому кажу! - кричав він. - Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!
Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.
Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.
- Гей, ти! - крикнула вона. - Ось на тобі! - й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.
Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.
Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, - справжній природознавець».
Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі - сліди чиїхось лапок. «Ну от, - подумав він. - Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», - здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:
- Ти хто?
- Я Бурмосик. А ти?
- А я Люська.
- Так ти дівчисько! - розчаровано вигукнув Бурмосик.
- Не дівчисько, а дівчинка, - виправило його зайча. - Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?
- Таки в лісі, - ствердив песик.
- Ой, ну шо це я питаю! - засміялася Люська. - Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.
- То я, по-твосму, не дуже вихований? - засмутився Бурмосик.
- Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, - відповіла Люська. - А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, - насторожилась вона, - а ти тут поблизу нікого не стрічав? - і глянула довкола.
- А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.
- А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?
- Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?
Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.
- Аби ти знав, - закінчило зайча, - як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, - повторила Люська і заплакала.
- Ну, не треба, - розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. - Перестань-бо!