Та Люська не вгамовувалась.
- Лю-ю-ба-ба…
- Яка баба? - спитав Бурмосик.
- Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, - проривалися крізь плач Люсьчині слова. - Д-де-де ти-ти те-те-пер?
- Та де ж, як не в вашому лісі, - запевнив її Бурмосик. - Чекає на свою донечку.
- А до-до-донечка д-де-де? - схлипнула Люська.
- Та де ж, як не в нашому лісі, - одказав Бурмосик.
- А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.
- Та й справді! - вигукнув спантеличено Бурмосик.
- А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.
- Та й то правда! - ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. - От халепа!
Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, - одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.
- Знаєш що, - мовив Бурмосик. - Я саме збирався на косовицю до Буцика - помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. - І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.
Розділ III
А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.
Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, - його все те страшенно роздратувало, - коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:
- Ану-ну, побачимо, хто то такий, - мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.
Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.
«Ти ба!» - здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:
- Грр!
- Ой! - зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.
- Здоров, братику! - крикнув лев, виходячи із засідки.
- Привіт! - підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.
- Я тебе одразу пізнав…
- А я тебе ні, - сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.
- Стій! Куди ж ти?!
- На кудикину гору, - відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.
- А що там таке? - спитав лев. - Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.
- Що треба! - відрубав Вовк. - Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.
- Ах ти ж задрипанцю! - скипів Толябун. - «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!
- У нас царів немає! - Вовк штовхнув візка. - Кожен собі хазяїн.
- Та почекай же, - заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. - Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.
- Родичі? - здивувався Вовк. - А ти хто ж такий?
- Я - лев. Чув, мабуть?
- Та чув… Звідки ж ти тут узявся?
- Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.
- З’їсти, кажеш, його хотів? - похмуро перепитав Вовк. - Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали - забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, - цвіргоче, - до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу - онучку чекаю. А онучка - не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було - страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.
- Еге, бачу, не пощастило тобі, - співчутливо промовив лев. - Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.
Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.
- А тепер що ж думаєш робити? - поцікавився Вовк.
- Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, - поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.
«Еге, його пусти! - тим часом думав Вовк. - Такому їжі не настачишся. Он мордяка - хоч об дуба бий».