Загальносоюзний голод був викликаний соціально-економічними причинами, які не підпадають під визначення геноциду в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. в Україні він мав особливість, яка засвідчувала намір Кремля перетворити хлібозаготівлі у зброю, спрямовану проти українського народу як національної спільноти (що підпадає під визначення геноциду у згаданій Конвенції). У цьому переконує співставлення хлібозаготівель в Україні і в чотирьох інших зернових регіонах (Центральна Чорноземна область, Північний Кавказ, Середня і Нижня Волга). У 1930 р. влада реквізувала у чотирьох регіонах 400 млн. пуд. зерна, тоді як в Україні — 437 млн. Ні до революції, ні в роки непу Україна не давала стільки товарного зерна, скільки всі інші зернові регіони Європейської Росії, разом взяті. У 1931 р. з України взяли 415 млн. пуд. зерна проти 439 млн. в чотирьох регіонах. Реквізиції в таких розмірах вщент зруйнували продуктивні сили українського села. У 1932 р. влада заготовила у чотирьох регіонах 432 млн. пуд. зерна, але з України їй вдалося вичавити тільки 263 млн. пуд., включаючи продовольчий, насіннєвий і фуражний фонди, що забезпечували весняну посівну кампанію 1933 р. Загальносоюзний голод на території України у 1932 р. виявився руйнівним (аж до випадків канібалізму).
Розверстка хлібозаготівельного плану по регіонах є суто суб’єктивною дією. Ми не знайдемо документів, які пояснювали б, чому Сталін так натискував на Україну. Однак варто згадати, що суцільна колективізація у березні 1930 р. була припинена через масові селянські протести на півроку, а після відновлення продовжувалася в артільній, а не в комуній формі, тобто колгоспники відвоювали для себе присадибне господарство. 45 % селянських хвилювань у березні 1930 р. припало на Україну — найбільшу національну республіку на кордоні з Європою, з великими традиціями визвольної боротьби. Те, що реквізиції зерна стали зброєю Кремля у придушенні національного руху, чудово розуміли українські інтелектуали. Науковий співробітник ВУАН В.Денисенко попросив свого колегу, який у вересні 1932 р. поїхав до Москви працювати в архівах, передати їхньому спільному учителю М.Грушевському таке: «Про політичне становище сказати, що на Україні панує справжній голод, вимирають цілі села та повіти, особливо підкреслити жахливу смертність серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний опір. Одні вимруть, інші розпорошаться по безкрайніх просторах Росії».
Коли колгоспники переконалися, що держава прагне забрати у них мало не весь урожай, вони припинили турбуватися про його вирощування. О.Шліхтер оцінював втрати урожаю 1931 р. орієнтовною цифрою в 150 млн. пуд., а М.Скрипник — до 200 млн. пуд. Втрати урожаю 1932 р. були істотно більшими, але їх вже не підраховували. Цього року, як і раніше, кліматичні умови були сприятливими, але внаслідок втрат урожай різко зменшився, і у селян забрали буквально все, ще й звинуватили їх у «розкраданні» великої кількості хліба. Колгоспники справді робили спроби приховати хліб від заготівельників. Однак кількість прихованого зерна була мізерною. За звітами чекістів, в ході подвірних обшуків в грудні 1932 — січні 1933 рр. вони виявили тільки 1,7 млн. пуд.
На дії держави селяни реагували передбачувано: зосереджували свої трудові зусилля на присадибному господарстві, яке рятувало від голоду. Повертаючись у серпні 1932 р. залізницею з відпустки через Україну, К.Ворошилов і С.Будьонний, не зговорюючись, звернулися до Сталіна з довірчими листами, щоб повідомити: поля стоять пусткою, ніхто не працює. Керівник польського консульства у Харкові доповідав послу у Москву, що він зробив 27 вересня авіа переліт до Одеси, щоб пересвідчитись, як колгоспники працюють. Шестигодинне перебування у повітрі в безхмарний день переконало його, що по маршруту літака на полях була невелика кількість людей, хоч осінні сільгоспроботи добігали кінця.
Незважаючи на переможні газетні реляції про пуск новобудов першої п’ятирічки, для багатьох керівників партії на третьому році продрозверстки стала очевидною загроза економічного колапсу. Деякі з керівників, зокрема група О.Смирнова в російському уряді, наважилися відкрито виступити проти генеральної лінії ЦК ВКП(б) в її сталінському виконанні. У нашому уявленні Сталін виступає як всесильний диктатор, але таким він став тільки після Великого терору 1937–1938 рр. і особливо після Другої світової війни. В тоді він міг позбутися посади генсека, якби в країні піднялася нова протестна хвиля. Чекісти сигналізували, що вона визріває.
22 жовтня 1932 р. рішенням політбюро ЦК ВКП(б) були створені надзвичайні хлібозаготівельні комісії і Україні на чолі з В.Молотовим і в Північно-Кавказькому краї під керівництвом Л.Кагановича. 27 листопада Сталін скликав спільне засіданні політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б), на якому поставив питання про засудження групи О.Смирнова. Генсек попередив, що держава незабаром завдасть «сокрушительный удар» по «деяких» колгоспниках та одноосібниках. У промові перед вищим партійним керівництвом він назвав регіони, в яких діяли надзвичайні хлібозаготівельні комісії, а також конкретних ворогів: петлюрівців і білогвардійців. Зміст «сокрушительного удара» не розкривався.
Сталінський «сокрушительный удар»
Переконавшись у небажанні селян працювати на державу без винагороди, Сталін змушений був, як вже вказувалося, замінити продрозверстку натуральним податком. Заміна означала, що держава визнала право власності на врожай за селянами. Внаслідок цього селяни могли припинити саботаж сільськогосподарських робіт і потурбуватися про зменшення втрат врожаю, який тепер належав їм, за винятком продподатку. Одночасно, тобто у тому ж січні 1933 р. він завдав «сокрушительный удар» по селянах України і Кубані, українське населення якої бажало возз’єднатися з УСРР.
«Сокрушительный удар», який мусив попередити назріваючий спалах селянських протестів і знизити до нуля потенціал національно-визвольного руху, складався з чотирьох послідовно здійснюваних акцій:
— конфіскації всього наявного у селян продовольства тривалого зберігання;
— заблокування пограбованих селян в їх селах;
— заблокування повідомлень про спричинений конфіскацією стан абсолютного голодування;
— надання під фанфари селянам, які «з їхньої власної провини» зазнали продовольчих утруднень», державної допомоги через колгоспи і радгоспи, якщо вони зберігли здатність брати участь у весняній посівній кампанії.
Між конфіскацією їжі і наданням продовольчої допомоги витримувалася дистанція щонайменше в чотири — п’ять тижнів. Схвалюючи намір свого патрона жорстоко провчити селян-саботажників, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор у листі до Сталіна від 15 березня 1933 р. зауважив: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах».
Сталін знав, що в українському селі урожай зернових був вилучений хлібозаготівельниками або втрачений через недбалість незацікавлених у ньому селян. Але 1 січня 1933 р. він надіслав телеграму керівникам України з вимогою оголосити селянам, щоб вони здавали державі «раніше розкрадений і прихований хліб». Тих, хто здавав хліб добровільно, він обіцяв не репресувати. «Всі інші» мали бути покарані. Смисл телеграми полягав у встановленні «всіх інших», тобто телеграма була директивою організувати обшук кожної селянської оселі — нібито у пошуках хліба. Насправді під час обшуку виконувалася найважливіша акція «сокрушительного удара» — конфіскація наявного у селян продовольства тривалого зберігання. В країні тим часом розгорталася потужна пропагандистська кампанія, покликана представити українських селян винуватцями «продовольчих утруднень» у містах. Газети повідомляли про затаєні від державного обліку «підземні пшеничні міста». Перед кіносеансами демонстрували репортажі про виявлені чекістами «чорні комори» в колгоспах і «чорні ями» в селянських садибах. Це допомагало кинути на подвірні обшуки десятки тисяч міських «активістів». Вкупі з голодуючими місцевими незаможниками, яким діставалася їжа, вони за кілька тижнів конфіскували продовольство тривалого зберігання, одержане селянами з присадибної ділянки.