На той час у селі перебував посланець, який мельдував[41] людей до Німеччини. Уже трохи люду постягав, але треба було ще. «Хто си за бідного заступит? Хіба ще й ногов трутит», – казала Стефка, коли Варвара розповідала, що беруть тих, хто не може відкупитися. Чи так було, чи ні, Стефка не знала. Знала тільки, що дехто язик мозолив і навколо Стефки. «Проти злого люду не попреш, – зітхала Стефка. – Людська лють страшніша від Божої кари». Та лють ринула і на неї.
Тодось уже бачив німецького посланця: той приходив до хати забирати до Німеччини його дєдя. Казав, що посланець упертий і нікого не слухає.
Коли Мартин побачив на порозі маленького хирлявого чоловіка, він спершу навіть не повірив, що то міг бути німецький посланець. Відтак почув його бесіду і все зрозумів.
– Це твоя робота? – дивився той на Стефку, підвівши догори підборіддя.
– Я не заходила на той поділок, – пояснювала Стефка. – Бігме Боже! Я чуже ніколи пальцем не рушила. Я могла собі все заробити сама. Бігме Боже!
– Не божиси, Стефко. Не гніви дурно Бога. Так виглядає, шо то ти була. Хто, крім тебе, міг би таке зробити?! – підливав оливи в розмову ґазда городу.
– А шо, у селі мало люду? – боронилася Стефка.
– Але не такого, як ти, – не відчіплявся ґазда.
– Годі! – зупинив їх посланник. – Стефо, мусиш прийти на постерунок.[42] Ти мусиш відповісти!
Мартин не знав, що таке постерунок. Він помітив, як Стефка сполотніла. Досі він її такою ще ніколи не бачив.
– Та бійтиси Бога, паночку. У мене дітвак сам лишиєси, – дихала глибоко Стефка. – Паночку, чуєте, він оден лишиєси, паночку. Він сам без мене не вижиє, чуєте? Не треба, паночку!
– Не проси, тобі ніц не поможе, – не відступав посланець.
– Я прошуси в вас, не треба! Чуєте? Я прошуси! Ради дітвака прошуси! – Душа вже мало не летіла до Бога, але її не пускала дитина. – Паночку! Змилосердьтеси! У вас також є діти. Є, правда? Ви також би хтіли їх видіти, правда? – Її серце топилося в дощі сліз, у повені безсилля. Ноги ставали м’якими стеблами, підкошеними холодними вітрами, і самі падали на коліна. У душі була велика моква,[43] висушити яку міг лише Бог. – Паночку, пожалійте дитину. У него нікого нема, крім мене. – Стефка стояла на колінах, складаючи до посланця руки, як до Бога. – Паночку, я знаю, від мене всі відріклиси. На мене легше плюнути, бо бідна. Кажут, шо я обгойдра,[44] шо гониці,[45] шо війтра.[46] На мене найлегше сперти. Але то не я зробила шкоду! Бігме Боже, не я. Я чуже ніколи не рушу! І ніґди-ніколи не рушила. Бігме Боже! Не забирайте в мене дитину. Прошуси в вас!
– То ти Бога не боїшси по чужих городах тлумитиси, – не давав спуску господар.
– Бігме Боже! То не я! Присягаюси! Та в мене дитина! – витирала мокрі сліпі очі Стефка, не встаючи з колін.
– Тебе заберуть до Німеччини, а дитина буде з Трохимом. Хіба він не його дід? – дивився на Стефку посланець.
– Та дід, але нас не визнає.
– Мусить визнати. По закону. Забирайте дитину!
– Стефко! – кинувся до неї Мартин, вклякнув і пригорнувся до її мокрих рук.
то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що не могла сама звестися на ноги. Вона безкрило сиділа на землі й міцно тулила до себе Мартина. Колисала й тулила, тулила й колисала, аж поки посланець не вихопив його в неї.
– Стефко! – кричав Мартин. – Стефко! То я у всьому винен, то я, – тер кулаками червоні очі. – То я винен. То через мене ти так мучишси. То через мене…
Мартин добре знав Трохимову хату, але Трохим не хотів, щоб у цій хаті жив Мартин. Сусіди намовили діда, щоб той сказав, що не може собі дати ради з малим і хай Мартина заберуть від нього.
Була Бечкова неділя. У кутку за образ Трохим застромив галузку жовтих котиків. Вони ще були свіжі, хоча вже трохи осипали свій пилок на лаву. На столі лежала сіра хустина із загорненим у неї хлібом.
Мартин сидів на лаві й чекав. Трохим ходив із кутка в куток, відтак підійшов до вішака, узяв картуза із синьою смужкою й простягнув Мартинові.