тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.
— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.
— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.
«Ага, то Трохим, а то Килина», — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.
— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?
— А хіба не бачиш? Танцюю... Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:
— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?
— А чого ти така добра?
— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж...
— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.
Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.
— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.
— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.
— В тебе мати є?
— Була.
— А батько?
— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?
— А хоч би й сватать.
Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.
— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю... Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого... Коли б...
Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.
— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив... А бідний Андрій аж муляє тобі...
— А тобі жаль його?
— Не жаль... а... а... — Килина трохи зам'ялась.
— Так, мовляв, згодиться колись... Чи заміж вийти, чи переночувати колись... Хе-хе-хе!
— Може, й заміж вийду.
— Як буде на те його ласка.
— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволене посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.
— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї. — Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози... Краще буде!
Килина не зразу одповіла.
— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця... Попечений...
Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову і наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а, ніби вже стомлений, дихав спокійніше і рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина...
— Справді, жаль? — не повертаючись, якось напружено і без звичайного сміху спитав Трохим.
— А чого ж би я тебе обманювала?
— Не смієшся? — повертаючи голову, буркнув він.
— Ну, от!.. Ще що вигадай...
— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль... — вирвалось у його з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі. — Коли не смієшся...
Килина повела плечима, помовчала й, нарешті, теж з ніяковістю тихо спитала:
— Хіба тобі поможеться від цього?
— Поможеться... Поцілуй... — якось грубо і дико прошепотів він.
Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.
— Xa-xa-xa! — вмить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась... Думала, й справді! Xa-xa-xa! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Xa-xa-xa!
І сміючись, він, не хапаючись, одійшов від тину і, озираючись, пішов до стайні.
— Трохиме! — тихо гукнула Килина. В голосі її чулось щось винувате, ніякове і боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший, і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.
«Та-ак», — хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу і пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тільки що лежала Трохимова рука, і наче закам'яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.
— Килино! — вмить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.
— Килино! — голосніше вже покликало вдруге, і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.
— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з'явилася постать і помалу підійшла до неї.
— Ти тут? — впізнав Юхим Андріїв голос. — А я шукаю тебе... Чого ж ти тут стоїш?.. Дощ, холодно...
— Так, стою, та й годі...
— Може, вийшла до кого?
— Аякже!.. До Халабуди вийшла...
— А-а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій. — Так я, може... Так я піду! — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.
— Ет! — з ласкавою досадою узяла вона його за руку. — «Піду»... Куди підеш?.. Не жену ж я тебе... Не схочу, сама скажу... Зараз — «піду»...
Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини і наче злився з нею в обійми.
— Так ти не до Халабуди вийшла? — зачулось його тихе питання.
Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до його долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови і чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.
— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду... Можна?.. Килино... Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.
— Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує... всі спатимуть... Килино!