«Ну що ж, — каже, — не хочеш служити, то й не треба... Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна...» От вам! — хитнула вона головою і подивилась на всіх.
— Ну
— «Ох, — кажу, — пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» — «Як робила, — каже, — то й годували тебе...» — «А тепер, — кажу, — як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, — кажу, — коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, — кажу, — хоч не під тином десь здохну...» А вона: «Що ж ти, — каже, — заробила? Що заробила, то й зносила або з'їла. Пощитаємо, — каже, — та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого...
Сльози знов закапали у неї з очей; поморщене жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Всі сиділи тихо, сумно.
— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.
— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама у наймах.
— Да-а... Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим, — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все...
— Ну, а про миндаль — не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.
Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:
— Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало... Аж язики повисолоплювали...
— А вчитель що?
— Що ж йому? Відкується... Просить уже: «Пожалуста, — каже, — оддайте назад. Я благодарить вас буду». Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживиться...
Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет; потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона «не побоялась гріха і просто-таки заприсяглась, що хай вони (цебто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й самі з'їдуть на старцівську лінію»; потім знов зійшла на «миндаль» і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима у сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом з грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь, у Києві, з якоюсь повією і хоче розвід брати...
Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною... Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, довгий голий стіл з недоїдками обіду — все, здавалось, виставляло як напоказ все своє негарне, погане. — Халабуда, панич Олександр і ще якийсь панок з ними... ідуть сюди... — не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно і рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився у його. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою і одвернулась від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександр в картузі з червоним верхом, в синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, в вузьких, у чоботи, штанях, які так щільно обтягали ноги, що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся «панок» у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що, здавалось, вони йому ось-ось поодрізують вуха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в свойому кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою, Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександр і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зрання ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали, і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.
— А то что за барин такой? — хитнувши головою на Трохима і кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля його, спитався в Халабуди Олександр. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились в віконце й мідяне, порите віспою лице його стало ніби темніше.
— Почему не встаешь? Сльїшь, тьі! Рябая морда! Я кому говорю?!
Гарне випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими, з підвусниками, вусами почервоніло, а великі довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись вогнем. Трохим спідлоба похмуро подивився на його.
— Встать!
Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександр ще трохи подивився на його і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло, і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.
Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певно, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі «я нічого не знаю», навіть не зміняв інтонації голосу і з одного, мов по черзі, переходив до другого. Але і на друге одповідали «не знаємо». Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що «миндаль» та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається, тому нічого не буде, аби тільки вернув. І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель «господин Луценков», як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки «по швам», іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре «понімал обращеніє з благородними».
Панок слухав допитування напружено-пильно, і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.
Офіцер не мішався до допиту; подригуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них, або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї й, усміхаючись одними очима, спитався:
— А правда, здесь лучше, чем у нас, няня? А?.. А в поле еще лучше, наверно...
Няня пильно й суворо подивилась на його й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.
— Оскорбилась старушенция... — засміявся він до Луценкова. — Служила, понимаете, чуть ли не всю жизнь й вдруг как укусило ее, бросать хочет. Что ж... — розвів він жартовливо-сумно руками. — Приневолить нельзя... Счастливой дороги...
Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:
— Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге — грєх бальшой... Когда ж признаєця, так нікаково притєснєнія не будєт їй, бо без сомнєнія сама призналась...
— Тем более, господа, — поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков, — что ата вещь, ата медаль, что ли, она никакой ценности сама по себе не имеет... За нее никто ничего не даст... Видите ли... А я бьі тому даже вознаграждение дал бьі...
Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима, Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, і тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась з мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. В неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видко було. Хлопці спідлоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.