— Она со всеми такая... а... а... — офіцер зам'явся й ніяково посміхнувся, — такая... неприступная?
— Так точно... — хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда. — Она очень скромного обращенія... Она не наподобіє... тих... — Він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хихикали. — І з парубками сурйозно сібє держить... Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.
Килина наче не чула — спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки і поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана і виливати її в цебер.
— Д-да-а... — якось задумливо протягнув Олександр, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зітхнув, тріпнувся і повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то усміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.
— Ну-с, очевидно, ми й здесь не найдем вашего ордена! — голосно і ніби з жалем промовив Олександр, дивлячись на Луценкова. — Придется обождать вам несколько дней... Может бнть... как-нибудь... Ну, пойдем, что ли...
Він ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги і разом з Луценковим і Халабудою рушив із хати. Проходячи повз Килину, він знову зустрівся з її глибоким, твердим і приваблюючим поглядом і знов наче став до бою з ним. Потім знову перший одвів свої очі, посміхнувся під вуса і поволі пішов за Луценковим, а за ним Халабуда. Виходячи вже з сінешніх дверей, вони зустрілись з Андрієм, який з заклопотано-діловим виглядом поспішав до кухні. Побачивши панів, він уступився з дороги і, кинувши похмурим поглядом у високу, дужу постать офіцера, хотів пройти в двері, коли раптом Халабуда спинив його:
— А ти куди? Почему не на роботі?
— Забув батіг у хаті, — муркнув Андрій і, не дивлячись на Халабуду, прошмигнув у сіни. Той провів його пильним поглядом і пішов за панами.
Ускочивши в кухню, Андрій кинув гострим, пильним оком на Килину і з тим же діловитим виглядом став ходити по хаті, заглядаючи в усі закутки. Лице його ніби прояснішало.
— А чого, Андрію, шукаєш? Учорашнього дня? А? — весело спитала Санька, підходячи до його з перев'язаною навхрест через усі груди великою хусткою і в теплій кохті. — Чи ту миндаль, що пани шукають? Не шукай, її вже панич знайшов.
— Знайшов?? — здивувався Андрій. — Невже? У кого ж вона була?
— Е-е!.. — якось загадково посміхнулась Санька і, глянувши спершу на Килину, а потім на Софійку, яка одягалась біля полу, одійшла до зеркальця, що було «мазане в простінку між двома вікнами. Андрій спіймав гой погляд її і густо зразу почервонів увесь.
— Андрію! Поможи мені цебер винести, — раптом звернулась до його Килина. Він хутко кинувся до кочерг, знайшов між ними рогач з тонким держалном і, проткнувши в вуха цебра, чекаючи, подивився на Килину. Вона викрутила з ганчірки останню воду, і, мовчки взявшись за передній кінець рогача, підняла поволі цебер, і, хоча важко, але гарно ступаючи, наче повела за собою з хати Андрія. Зупинившись на смітнику, вона перехилила цебер і, не випускаючи одного вуха з рук, напівсхилившись над ним, стала задумливо дивитись, як лушпайки картоплі, покрутившись коло краю, ніби не бажаючи виходити з цебра, раптом вискакували з брудною течією і щезали в смітті. Потім не повертаючи голови до Андрія, вона тихо спитала:
— Батько сьогодня приїдуть?
— Сьогодня, — поспішно обізвався Андрій.
— Сьогодня і підеш?
— Сьогодня увечері...
Килина помовчала трохи, потім поклала цебер зовсім набік і, випрямившись до Андрія, якось з натиском і навіть суворо промовила:
— Тільки слухай, Андрію, коли хочеш говорити зо мною, то не крути, говори прямо: будеш щиро прохати батька чи тільки так, для чутки, для слави, що прохав? Ти мені скажи це тепер... мені треба це зараз знати...
Андрій зблід, потім трохи одвернув лице і, криво, гірко всміхаючись, промовив:
— Добре ж ти про мене думаєш, коли за таке просиш. Не бійсь, буду щиро прохати.
Килині, видно, ніяково стало. Вона хутко подивилась на його, потім одвела свій погляд і глухо сказала:
— Ти не сердься, я не для того сказала це... Може, ти й справді любиш, і справді думаєш брати, я не знаю. Сердиться нема чого. Тільки коли знаєш, що тебе пече зо всіх боків, а од кожного бачиш, що як би то йому поїхать по твоїй спині, то й нікому не віритимеш. А коли не віриш, то і любити важко. А до того... Ти не сердься на мене, Андрію, я тепер ці дні якась зовсім дурна стала. Цей Халабуда, потім думки всякі...
— А панич не той, не чіплявся? — похмуро бовкнув Андрій.
— Ні, нічого! — скороговоркою кинула вона. — Ну і той... як його... Ну, і ти ще тут... дуриш не дуриш, а... Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю, — додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась, — твоєю полюбовницею я не буду ніколи... Чуєш? Женишся — полюблю, як батька, як щастя. Не женишся — все одно не дам обдурити себе...
— Женишся... — сумно, іронічно усміхнувся Андрій. — Женишся, маючи такого батька. Килина вмить скипіла вся:
— «Батька»! — з зневагою, гнівно подивилась вона на його. — Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько... Сам хазяйство має, а сина в найми дає... Хліб йому за зиму переїсть... А цей і слуха... Ще женитись хоче!.. Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу... Чуєш? Волі!!
Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали,! на матових щоках виступив той невеличкий рум'янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крові. Андрій нахилив голову й усміхнувся.
— Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого...
— Не дасть? — скрикнула вона злісно, гордо. — І не треба... Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!
— Обійдешся... — глухо промовив Андрій. Килина раптом спинилась, пильно подивилась на його І, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала:
— Бери...
Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату, там вже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне, бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.
V
Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік. Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля його на колінах, дивилась просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. В хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних промінів.
— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.
Маринка боязко подивилась на його, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.
— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої упертості й злісної одваги, що ще вранці відблискувались в її погляді.