Проте кращого місця для риболовлі не знайти. На острівці Уест-Айленд, що за шість кабельтових до норд-осту від мису Екліпс, сьогодні ми з лейтенантом-коммандером[13] Шапіро ловили морських раків — лангустів. Раки, як то кажуть, рачкували у вибиті прибоєм серед коралових брил нори, а ми, наосліп намацуючи їх руками, витягали з води. Одному таки вдалося стулити клешні на шапіровських пальцях — рука нещасного коммандера посиніла й набрякла.
Бачили ми й чаму — велетенського двостулкового молюска тридакни, зустріч із яким, коли на нього наступиш під водою, стає фатальною: молюск змикає стулки і жертви своєї не випускає.
У цих водах, до речі, ще й понині трапляються зелені їстівні черепахи.
Я дізнався, що колись тут пролягав шлях корабля «Бігль», на якому плавав відомий французький мандрівник Чарлз Дарвін.[14] Айзік дав мені звіт Дарвіна про ту цікаву мандрівку — книгу, яка випадково потрапила на Дієго-Гарсія.
Ось що я в ній прочитав: «Кровожерливі тубільці архіпелагу Чагос… знімають панцир із живої черепахи дуже жорстоко. Черепаху засипають гарячими вуглинами; коли панцир пожолобиться від жару, його знімають ножем і, поки ще він не схолов, виправляють між двох дощок. Після цієї варварської операції черепаху знову пускають у воду, і через певний час на ній виростає новий панцир, але надто тонкий, щоб хоч як-небудь захистити черепаху, і вона на все життя лишається немічною й безпорадною».[15]
Хе, солдат Остен, що приніс мені передану Шапіро книжку Дарвіна, пожартував:
— На островах Індійського океану ми з тубільцями чинимо так само, як вони — із черепахами.
(Вочевидь недоречний і песимістичний жарт, хоч, правда, солдатові його можна вибачити, зважаючи на те, що вони, наші доблесні хлопчики, хто тут несе службу, давно огрубіли й деградували, відвикнувши од цивілізованого світу.)
Так-от, острови в далекому океані, що стали тепер нашими, — Дієго-Гарсія, Носі Мазава, інші — прекрасні й життєво необхідні для США землі. Землі, варті того, щоб за них гинути, як загинули ті, хто був на скелі Голова Дракона.
Я відвідав місце недавньої катастрофи… З Носі Мазави на скелю прибула пошуково-рятувальна команда. День і ніч працює компресорна станція, потужними насосами відкачуючи з тунелів воду.
Ми, американці, любимо смачно поїсти і м'яко поспати. А добре спиться, коли, як кажуть у нас в Техасі, під подушкою заряджений пістоль. Сьогодні, в пору світової нафтової кризи, наш хліб і наш пістоль — нафта.
Після освоєння нафтоносних джерел на континентальному шельфі розвідники почали штурм глибин у відкритому морі. Для цього за тисячі миль від рідного берега і вирушили в Індійський океан спеціалісти славетної нафтової компанії «Шелл».
Відважні герої, хто загинув на бойовому посту під гірською лавиною Голови Дракона, — в їхніх жилах, я знаю, текла кров першопрохідців і освоювачів Американського континенту… Мине кілька днів, і цинкові труни з тілами деяких загиблих нарешті прибудуть у Штати.
Америка вдячно схилить голову перед відданими їй небіжчиками…»
У цьому ж репортажі, написаному кореспондентом «Шєльмоноль жульбрехена» Ернестом Фріцджеральдом, репортажі, який передрукувало багато газет світу, згадувалося також про дресированих дельфінів і мавп, що буцімто допомагали під час проведення нафторозвідниками складних технічних операцій в океані й на Голові Дракона.
Краще б кореспондент «Жульбрехена» не торкався цієї теми! У пресі зчинився справжній ґвалт. Асоціація захисту тварин висловила компанії «Шелл» різкий протест з приводу залучення мавп і дельфінів для небезпечних і важких робіт. Таку ж гнівну заяву надрукувало в газеті «New Bedford Times» Товариство власниць собак-мопсів американського штату Массачусетс, слушно зауваживши, між іншим, що «мавпи створені богом не для прокладки нафтотруб, а для того, щоб лазити по деревах, так як і дельфіни — плавати у воді». Але за цими жалісливими мавпячо-дельфінячими пристрастями з'явилися й інші публікації. Крім трагічного випадку на Голові Дракона, приводом стала одна із статей, в якій автор, посилаючись на телевізійну компанію Сі-бі-ес, писав: «Військове відомство США, Пентагон, виділило тридцять мільйонів доларів на цілком секретну програму підготовки дельфінів, моржів і морських левів у воєнних цілях. Основна роль, для якої готують морських тварин дресирувальники Пентагону, — бути живими торпедами».
І почалося, й почалося! На сторінках більшості американських газет давно так не оголялася правда про наміри Пентагону й про те, куди ж крокує «миролюбна» Америка… Писали про розміщення по всій планеті американських військових баз, про загрозу атомної пожежі.
Читачів просвітили й про «розумних» мавп та дельфінів. І ось що з'ясувалося. У Сполучених Штатах дельфінів давно навчають військової справи.
За словами газети «Нью-Йорк дейлі ньюс», коли йшла війна у В'єтнамі, янкі-вояки змушували дресированих мешканців океану вести бойову підводну розвідку. Дельфінів озброювали, прив'язавши до морди багнет, і випускали в море: вони ставали справжніми вбивцями.
Утворюючи так звану акустичну лжемішень, дельфіни й тепер маскують американські підводні човни, що підкрадаються до суден різних країн або проникають у чужі порти й води.
Згадувалося, між іншим, і про дельфінів із Голови Дракона. Проте то були лише несмілі натяки кореспондентів: мовляв, навіщо нафторозвідники тримали тварин на океанській скелі.
Ніхто, крім нас, захоплених злочинцями акванавтів, усієї правди про Голову Дракона не знав.
Ці газетні повідомлення ми, звичайно, прочитали пізніше. А поки…
НАВПОМАЦКИ ДО ОКЕАНУ
Гунувши в отвір над океанарієм, потік підхопив і поніс нас у безвість.
Прохід був тісний, тому дельфіни раз у раз натикалися на його стіни, черкали об них боками. І тоді ми, їхні вершники, скрикуючи від болю, намагалися підтягнутись і пересунутися в своєму сідлі ближче до дельфінячої спини, щоб не торкатися шорсткого обводу печери.
Це не вдавалося: стіни, мов рашпіль, здирали з нас шкіру. Тіло пекло вогнем.
Звідкись несподівано просочилося світло. Вода перестала бурунитись, непомітно й тихо плинучи у темряву.
Порожняву, якою ми пробиралися, залило до половини. Над головою лишалася повітряна подушка. Все ж масок із обличчя не скидали, дихаючи через акваланг.
Мавпа жалібно пищала. Прив'язана до дельфіна, з лапами, затиснутими наручниками, вона пручалась, розгойдувалася з боку в бік, проте, хоч як старалася, збруї скинути не могла.
Заєць, пливучи з Чао разом, силкувався її втихомирити.
Якби, звичайно, не ці трагічні події й не менш жахливі обставини, з нас можна було б посміятися. Люди на дельфінах і з мавпою — справжній тобі водяний атракціон.
Рухалася наша ескадрилья в такій послідовності: попереду, на білому дельфіні, Чанг і я, за нами — Альфред із своєю неспокійною пасажиркою. Колону замикав дельфін, на якому пливли Кім Михайлович і Лота. Кілька разів серед хвиль показалися голомозі маківки людинориб. Потім ті примари зникли, і ми їх більше не бачили.
Нічого не скажеш, дельфінів вишколили добре. Вони не порушували строю: слухняно й покірно пливли один за одним. Чанг ними командував. Він стуляв великий і вказівний палець, на які були надіті кастаньєти. Два завбільшки як ґудзик магніти, зімкнувшись, приводили в дію мініатюрний ехолокаційний прилад.
Вченими доведено, що дельфінам доступні не всі звуки. Вони найкраще чують схожий на їхню, дельфінячу, «мову», свист. Електронний ехолокаційний прилад на Чанговій руці звичайне клацання магнітних кастаньєт обертав на своєрідні звукові сигнали — майже невловимий для людського вуха свист.
Дельфіни сумлінно виконували подану команду. Вони то звертали вбік, то вповільнювали чи прискорювали хід.
13
Лейтенант-коммандер — військове звання у США, що прирівнюється до звання капітан-лейтенанта в нашому флоті.
14
Кореспондент газети «Шєльмоноль жульорехен» помилково називає Дарвіна французьким мандрівником. Насправді ж Ч. Дарвін — англійський природознавець.
15
На подив, уривок із щоденникового записника Ч. Дарвіна (розділ «Острів Кіліпг. Коралові утворення»), крім слів «кровожерливі тубільці», які в дарвінівському тексті значаться просто «мешканці», процитовано правильно (прим. автора).