І все-таки Лоти не повідомлення насторожило.
Двічі за останні дні бачили ми над джунглями вертоліт. Він довго кружляв, потім зник за крутогір'ям. Через годину з'явився знову. Тоді ми не надали цьому особливого значення. Кружляє, ну й нехай собі кружляє — мабуть, робить фотоаерозйомку. Тепер же все поставало в іншому світлі. Від нас, виходить, не відчепилися, намагаються вистежити і захопити, бо про таємницю Голови Дракона, звичайно ж, не повинен знати ніхто на світі: у пресі й так багато галасу з приводу присутності американців на Чагосі. А що буде, коли стане відомо про Голову Дракона й експерименти на ній?
— Невже вони зрозуміли, що ми врятувалися? — подав голос Альфред.
— Очевидно, — відповів Кім Михайлович. — Хтось, мабуть, із охорони лишився живий, угледів, як ми пливли на дельфінах. Ось вони про всяк випадок і прочісують ліси.
— Усе, як у ковбойському фільмі,— зауважив я.
— Твої дотепи, да Гама, — розізлився Заєць, — недоречні.
— Чого ж, події справді розгортаються так, що позаздрив би навіть Майн Рід: зустріч із тубільцем, його стріли, намащені смертельною отрутою; переслідування втікачів на землі й із вертольота; вродлива тубілка закохується в молодого провідника; весілля в джунглях; вихід з оточення; відважний учасник наукової експедиції, яка заблудилася в незайманих лісах, Альфред Заєць стає…
— Фантазер! — перебив плин моїх думок Кім Михайлович. — Та зараз нам, хлопче, не до фантазування: треба подумати, як діяти, щоб знову не вскочити в пастку.
Я таки прочитав чимало творів про пригоди. Не раз мріяв бути разом із тими сміливцями. Ліси Амазонської долини, джунглі Нової Гвінеї, снігові простори Арктики — всюди побував я на крилах уяви.
Мені не терпілося подорослішати, кинути виклик світу. А вирісши, зрозумів: яким я був наївним! Пробиратися крізь джунглі й долати арктичну пустелю для забави, тільки тому, що ти начитався про них — безглуздя, марна трата часу, як і боротьба з абстрактними ворогами.
І коли я про це думаю, згадується один хлопець, романтик, як говорив про нього дехто.
Романтика крилася ось у чому: той хлопець не хотів бути схожим на інших, прагнув будь-що виділитись серед людей, прославитися на все село.
Після школи його однолітки пішли працювати в поле й на заводи, а великий романтик подався в мандри. Так він опинився у північних районах країни.
Як відомо, популярним стає той, про кого напишуть у газеті або покажуть по телебаченню, — працею заслужена шана. І ось аж із Півночі в районну газету надходить лист, розповідь про хлопця, який, далеко від рідних степів, випасаючи оленів, домігся буцімто неабияких трудових успіхів.
Замітку про земляка, прославленого оленяра — «Лист із півночі», а також фото — великий романтик на собачій упряжці серед оленячого стада — надрукували.
Брехня розкрилася пізніше. Виявилося, що той «герой» ніколи оленярем не був, а з бригадою «шабашників», таких, як сам, егоїстів тинявся на півночі, правдою й неправдою заробляючи грошики. Він же про себе й надіслав листа, підписавшись, звичайно, чужим іменем, і, отже, жорстоко поглузував із своїх довірливих земляків.
Таке міг зробити, до речі, й Анатолій Мотовило, той матрос-«грамотій», із яким я колись плавав і хто потім, погнавшись за довгим карбованцем, списався з «Буревісника», розвів свиней і заходився ними торгувати.
Ну, а я… Чи щасливий я? Мабуть, щасливий. Життя — суворе й прекрасне!
У мене є мама, яка любить мене найбільше за все на світі і до якої я — милі, солодкі згадки! — після плавання вертаюся перепочити. Є Наташа, друзі, море, кораблі.
Я ніколи не прагнув когось здивувати, викликати подив. Так роблять лише самолюбиві егоїсти, в яких немає й крихти совісті. І крізь нетрі Нової Гвінеї чи тороси Арктики пробиватися не збирався. Сталося само собою, що на долю мені випали і шторми, й джунглі, й вороги, не вигадані — справжні, які заважають жити, зазіхають на все живе і з якими — перемогти або померти! — боротимуся до останку.
…— Так що ж ми вирішили, Кіме Михайловичу? — порушив мовчанку Альфред.
— До висілків на узбережжі зараз іти небезпечно, — пояснив він. — Доведеться зачекати.
Ми залишили панданус, розлоге дерево, на якому зустрілися з Бараратою, і разом майнули на захід, до затоки, де, за свідченням тубільця, колись велися фосфатні розробки і стояли бараки.
Місця ті людьми забуті, а зараз і недоступні: колишня дорога заросла гущавиною. Отже, американці туди не доберуться. Принаймні — суходолом.
НЕПРИКАЯНІ
Це було невдовзі після зустрічі з Бараратою. Ми пробиралися — де по ліанах, де низом попід приземистим підліском — на захід.
— Якщо там, як твердить наш друг, є бараки, то найдуться й дошки і колоди.
— А з них можна змайструвати човен! — зрадів я.
— Ось про це я, хлопці, й подумав, — повів далі Кім Михайлович. — Човен краще будувати не на відкритому узбережжі, а десь у затоці — надійніше.
Проте до затоки добратися не вдалося…
Барарата насторожився, подав знак, щоб ми зупинились.
Довкруг здіймалася густо-зелена стіна лісу. Хащі, як і раніше, були непролазні. Крики папуг, вереск мавп пронизували вранішню тишу. Та слух тубільця вловив ще й інші.
— Ма хандріна,[42] — сказав він, показуючи на височезні дерева. І, глибоко вдихнувши повітря — ніздрі його здригнулися, — тихо додав: — Сентрока.[43]
Але хоч як ми вслухалися, нічого, крім лементу мавп та папуг, почути не змогли. І трунок лісу — дурманливі квіти, пряний сандал, кориця, мірт, ще десятки дерев із п'янкими пахощами — владарював неподільно.
А все ж Барарата помилитися не міг. Як він сказав, що потягло димом, то так воно і є — десь вогнище.
Крадькома попрямували до дерев, на які звернув увагу тубілець.
У джунглів свої закони: господар у них той, хто зрісся з ними навічно. Так було споконвіку. Лише в наші дні, в час електроніки, всевидячих телеекранів-пеленгаторів, новітньої техніки, коли, як мовиться, можна «засікти» й відшукати навіть голку в копиці сіна, — ключі од брами до нерозгаданих джунглів потрапили в руки білої людини. Тубільцям тепер — це зрозуміли жителі Носі Мазави — немає порятунку і в глухомані: народ приречений на знищення й вимирання.
І все ж, незважаючи на те, що проти них, дітей природи, білі зайди використовують найдосконаліші технічні засоби — вертольоти, пеленгатори, «людиновловлювачі», — тубільці не втратили вміння зливатися з довколишнім середовищем, ставати в ньому непомітними, а своїм гострим зором і слухом угадувати щонайменше наближення небезпеки.
Не встигли ми наблизитися до тих великих дерев, як у гущавині почулись удари барабана — хтось забив тривогу. І, ніби плюскіт хвиль, серед листя й гілля залопотіло безліч ніг — лісовики тікали.
У видолку, біля поваленого дерева, куди ми підійшли, ще горів огонь. На жару пеклися, обвуглені з боків, гулясті кореневища. То був батат — солодка картопля тутешніх земель.
Поряд лежала видовжена, схожа на гарбуз або величезний огірок, до половини наповнена водою пляшка — калебаса. До речі, це був таки «живий» посуд — висушений гарбуз.
На прим'ятій траві, ніби згустки крові,— червоніли плями від пережованого й виплюнутого бетеля — листя перцю, в яке загортають вапно та потовчені плоди арекової пальми. У тропічних краях бетель заміняє і тютюн, і водночас жуйку.
Мешканці джунглів, мабуть, обідали або тільки-но збиралися обідати, і ми їх зненацька налякали.
Барарата вихопив із багаття підвуглене кореневище, розломив, як розламують печену картоплю, пополам — солодкий, запашний дух вдарив у обличчя, викликав притуплене почуття голоду. У мене мимоволі потекла слина.