Голова в спирту
Злочинці
Газети освітлюють життя й побут усіх трудящих: металістів, шевців, вантажників, лікарів, листонош...
Та ніхто ще не віддав заслуженої уваги тим скромним соромливим нічним працівникам, яких мені раз у раз доводилось зустрічати, коли я повертався глупої ночі на околицю міста додому.
Тільки міліція та каррозшук, та й то не так уже часто, прикрашають життя цих непомітних людей.
Про них я й хочу розповісти.
Темна вітрова хмарна ніч.
Безтурботно насвистуючи якоїсь сумної пісеньки, я, не кваплячись, ішов додому тихою вимерлою вулицею.
Зненацька за спиною моєю почувся хрипкий рик, і я відчув, що хтось смикає мене за рукав.
Я озирнувся. Підозрілого вигляду парубійко, вилупивши очі й намагаючись вхопити мене за рукав, танцював на місці, супроводжуючи цю нескладну роботу загрозливим ревінням.
– Що це має значити? – суворо запитав я.
– Віддавай пальто, нещасний! – прохрипів довготелесий хлопець.
– Ха, скромне бажання! Так це ти для цього й зупинив мене? А навіщо тобі здалося моє пальто?
Він, очевидячки, сподівався, що я, благаючи його не вбивати мене, радо віддам йому пальто; тим-то моє несподіване запитання збентежило грабіжника. Він закам'янів на місці, забувши навіть закрити рота.
– Перш за все – закрий цю дірку, – педагогічно сказав я, тикнувши пальцем в напрямку його рота, а потім...
– Віддавай пальто, нещасний... – боязко загудів він, стримуючи здивування.
– Не строй дурника, – сердито гаркнув я. – Хай вам буде соромно, юначе. У мене єдине й останнє пальто, а ви лізете з дурницями. Фе! Висякайте носа і топайте своєю дорогою, поки вам не влетіло по шиї.
Жахливий грабіжник стояв переді мною, сльозливо кліпаючи очима, винувато підсмикуючи носом прозору рідину.
– Ну, гаразд, – сказав я привітніше. – Ось маєш полтинника. Бери – і котись чайною ковбасою. – Я намагався говорити з ним рідною йому мовою. – Марш!
– Дякую, дядечку.
– Що? «Дядечку»? Хм! Ось маєш іще полтинника. Бери – і зникай в ту ж мить.
– Спасибі, дядечку.
– Хм! Знову «дядечку». Ну, що ж з тобою вдієш? Маєш іще полтинника. Іди – і ніколи більше не роби цього. Чуєш?
– Чую, дядечку, – пропищав грабіжник, простягаючи руку по новий полтинник. Очевидячки, це був дуже розумний і здатний хлопчисько, бо скоро зрозумів, що це нескладне слово «дядечко» може давати йому хоч і невеликий, але певний прибуток.
– Чую, дядечку, – повторив він, швидко потираючи великий палець об указівний і середній.
– Це дуже тішить мене, що ти не глухий, – безсердечно сказав я, – тепер – топай мені звідси моментально, коли не хочеш піймати такого сторчака, що й своїх не пізнаєш.
– Чую, громадянине, – похмуро буркнув він.
– Ну, то-то. Будь здоров.
– Обривуар.
Це був перший грабіжник, гроза цілого міського району, з яким мені довелось зустрітись.
З того часу я почав розуміти, що моє англійське пальто дуже подобається незнайомим мені людям, яких мені доводилось зустрічати вночі по темних завулках.
– Хар-роше пальтишко в цього хрукта, – чув я позаду себе здушений шепіт.
Дивно, але ця коротка й прихильна рецензія на моє пальто ніколи не переповнювала мене ні почуттям тихої радости, ні бурхливим восторгом.
– Ви помиляєтесь, шановний, – хмуро буркотів я. – Моє пальто не таке вже й гарне, як ви волієте гадати. Скрізь латки, дірки. Підкладка подерта. Не пальто, а тридцять три нещастя.