Це неприпустима помилка.
Історичні пам'ятки доводять, що студенти існували ще до печерних навіть часів. Кожна епоха накладала, зрозуміло, своє тавро як на зовнішній вигляд, так і на психіку студента.
Мета цієї скромної історичної розвідки – накреслити головні етапи розвитку студентства від зорі земного життя аж до наших днів.
За кам'яної доби студентом міг бути всякий не позбавлений права голосу громадянин. Тоді ще не було ні Наркомосу, ні вишів, ні іспитів, ні лекцій, ні професури, ні навіть надрукованих на гарному папері посвідчень з двома десятками печаток і підписів. Перший-ліпший юнак, серед розмов про забитого вчора носорога, раптом чванливо повідомляв:
– А знаєте, хлопці, я – студент!
– Бреши більше, – недовірливо говорили друзі.
– От вам хрест і бог.
– На якому ж ти відділі?
– На медичному. Цілком випадково. Вчора батько відняв у мене кістку носорога, а я розсердивсь і розпоров йому тією кісткою черево. Що сміху було – жах! І приємно, і корисно: одних кишок метрів двадцять з батька витяг. Страшно цікаво! Думаю продовжувати науку. Єсть у мене молодший брат, так він, стерво, раз у раз краде в мене бегемотяче м'ясо. Так ото я заінтересувався, що у нього в голові. Думаю сьогодні вночі трахнути ломакою і подивитись.
Отже, читач бачить, що наука того часу живилася більше з власного досвіду студентів, аніж з підручників, рекомендованих Держнаукметодкомом Наркомосу УСРР.
Зовні доісторичні студенти зовсім не були подібні до сучасних: вони не носили ні кепок, ні піджаків, ні навіть простих краваток. Вони взагалі нічого не носили, крім величезних ломак, які відігравали роль поважних аргументів на академічних диспутах.
Старий п'яниця чоботар Кікімон одного прекрасного ранку рішив кинути свою малоприбуткову професію і зробитись старогрецьким філософом. Він виходив у неділю на старогрецький Благбаз і публічно заявляв:
– Сонце світить, та не гріє...
– Хто це? – злякано питали старогрецькі акули-приватники. – Чи не фінінспектор?
– Чорт його знає... Ви хто такий будете, діду?
– Філософ, – хмуро відповідав чоботар. – Хіба не чуєте: афоризми ізрікаю. Позакладало вам?
З того часу слава про нового філософа швидко облітала світ і Кікімон ставав професійним великим учителем. Він ходив людними вулицями і говорив перехожим нашвидку придумані афоризми. Мудреця завжди оточувала юрба веселих ледарюватих юнаків, які й називались учнями того мудреця, або по-нашому – студентами. Вони мали за свій обов'язок галасливими безтурботними ватагами швендяти за своїм учителем і театрально вражатися з його мудрости.
Як ускладнилося життя! У нас для того, аби відкрити виш, потрібний спеціальний будинок, професура, канцелярії, програми... За класичних часів це робилося просто: людина, якій набридало безділля, йшла на вулицю, оголошувала себе за класичного філософа – і виш готовий.
– Що там на розі за галас? – питав стародавній грек. – Таксі міліціонера переїхало, чи що?
– Ні, то виш імені тов. Кікімона.
Римляни, за браком часу, студентства не мали. Вони просто тягли з грецької науки, що попадало під руку, називаючи це ремінісценцією.
Студенти цієї доби з головою поринули в попівщину, чернеччину, схоластику й неможливе чортовиння. За це їх так і прозвали – єзуїти. Правда, середньовічні студенти і сьогодні ще запевняють усіх, що єзуїтами вони ніколи не були. Але їм, звичайно, ніхто не вірить.
Вони дуже полюбляли наукові диспути, закінчуючи їх тихими розвагами – прилюдним спаленням на вогнищах своїх високоповажних наукових опонентів.
Українські виші стародавніх часів називались бурсами, а студенти – бурсаками. Найвідоміші з них: куркульські синки Остап та Андрій Бульбенки, Хома Брут, Тиберій Горобець і Халява.
Практичні наукові роботи полягали головним чином у хімічному дослідженні харчових виробів київських сластьонниць та ковбасниць.
Проблема кадрів стояла тоді дуже гостро. На літню практику київські студенти їздили на Запорізьку Січ, де й закріпляли придбані теоретичні знання з поетики й пиятики.
Студенти дореволюційних часів розділялись на так званих «білопідкладочників» (дворянські синки) і простих, звичайних, симпатичних студентів. «Білопідкладочники» любили шантанних співачок і ненавиділи «чернь», а просто студенти любили революцію і ненавиділи «білопідкладочників», а разом – міністрів і поліцію. За це вони називались «ворогами внутрішніми». Поліція, помітивши, що студент надміру захоплюється книжечками, негайно надавала студентові безплатне казенне помешкання з опаленням, освітленням і харчами. З цього можемо зробити висновок, що царська поліція дуже сприяла розвитку науки й освіти в колишній Російській імперії, до складу якої входила й Україна під почесною назвою «Малоросія». Найбільшим другом українських студентів був міністр Валуєв, який добродушно запевняв усіх, що «малоросійського нарєчія» «не было, нет и быть не может». Валуєвські мікроби ще й досі часом ворушаться по смердючих закутках і смітниках.