Тут нема чого довго говорити.
Наші студенти – сини трудящого народу – почали нову еру у всесвітній історії студентства.
Вони не трахають ломакою по голові своїх батьків, як це робили студенти доісторичні; не влаштовують п'яних вакханалій, як студенти античні; не палять на вогнищах своїх наукових опонентів, як їхні колеги середньовічні; не займаються легким фліртом з бублейницями за прикладом своїх довгополих предків; не сидять по вісімнадцять років на четвертому курсі, як «білопідкладочники».
І взагалі – наші студенти пам'ятають, що через провалля й гори труднощів вони прийдуть на зміну старим фахівцям і поведуть нашу країну далі по тернистому шляху до великого й прекрасного майбутнього.
Привіт їм, привіт!
(«Червоний перець, № 6, 1930 р.)
________________________
Оповідання про ляльковий театр
Деякі критики закидають мені, що незвичайні теми моїх маленьких оповідань я вигадую, сидячи біля свого столу, замість того, щоби брати їх з околишнього життя. Це неправда.
Життя часом вигадує такі неймовірні комбінації, що письменникові доводиться виступати в більш ніж скромній ролі стенографіста і тільки занотовувати те, що йому підносить життя.
В нижченаведеному оповіданні нема жодного слова вигадки.
Рано-вранці в двері хтось постукав.
– Увійдіть! – позіхнув я.
В кімнату ввалився знайомий шофер, важко гепнувся на ліжко й глибокодумно сказав:
– Дивно, чому це люди так зневажливо ставляться до калош... Калоша у нас – щось брутальне, мізерне, смішне. Про неї ніхто навіть говорити не може серйозно: «Калоша, хі-хі-хі! Калоша, ха-ха-ха!..» А на мою думку, калоша – найважливіша річ у житті людини. Без калош можна промочити ноги, вхопити грип і померти...
Він глибоко зітхнув:
– Була людина – і немає людини. А хто винен?
Він урочисто підняв пальця вгору:
– Ка-ло-ша.
– Що це в тебе за філософський настрій, Василю?
Замість відповісти, він скинув з правої ноги новеньку калошу й помахав нею в мене перед очима.
– Бачиш?
Вправді, його калоша, така блискуча й чепурна спереду, являла ззаду сумний вигляд: задник акуратно тріснув надвоє.
– Тиждень тому купив, – він сумно похитав головою. – Що ж тепер? Викинути?
– Е, ні! – скочив я. – Це було б прикрою помилкою. Тобі повинні їх обміняти. Одягай калошу. Ходім.
В цім місці оповідання автор хоче дозволити собі маленький ліричний відбіг.
Уявіть собі, читачу, мініатюрний механічний ляльковий театр – театр маріонеток.
Стоїть він собі в ящику – мертвий, нерухомий, відпочиває. Аж ось – з'явився хазяїн, запалив огні, зібрав публіку, накрутив пружину, смикнув за якийсь ричаг, крикнув: «На сцену! До початку! Вистава починається!» – і забігали по сцені маленькі розмальовані ляльки, механічні фігурки...
Хазяїн – це ми з шофером Василем.
Публіка – це ти, читачу.
Механічні ляльки – це оті саме люди в окулярах, що сидять поза загородками біля величезних столів, за дверима, на яких чорним по білому: «Без доклада не входить».
Оце і весь ліричний відбіг.
Далі – продовжується оповідання.
Ми з Василем смикнули за ричаг. Вистава почалася.
Крамниця Церобкоопу. Заклопотаний продавець. Перед його грізними очима – ми з Василем.
– Тиждень тому купили, а вона й тріснула. Просимо обміняти.
– Не наше діло. Самі їх не робимо. Зверніться до головної крамниці Гумотресту.
З трамвая на автобус, з автобуса на трамвай – і ми вже в головній крамниці.
– Тиждень тому купи... а вона й трі... Просимо обміняти.