– Не наше діло. Самі їх не ро... тобто, звичайно, робимо їх ми – Гумотрест, а то який же чорт? А обміняти все ж таки не можемо. Зверніться до правління.
Ми в правлінні. Василь тремтить: у того, що зустрів нас, – чорні окуляри і неприступний погляд.
– Тиж... тому купи... а вона трі... Обміня...
– Покажіть.
Калоша, звичайнісінька на перший погляд калоша, а насправді – герой, головна дійова особа вистави, прем'єрша, з'явилась на сцені.
– Гм-да. Чи сама тріснула, чи ви її розбили – невідомо.
– Мама!!
– Гм-да... Ну, це буде видно. Сьогодні однаково вже пізно. Завтра о десятій ранку. Зверніться он до того віконця.
– А ви ж хто такий будете?
– Я ? Гм-да... Я – сторож.
Бігли ми вниз по сходах, а за спиною в нас лунав його важкий регіт.
Другого дня ми з Василем біля віконця – чорна ассирійська борода і пронизливі очі.
– Тижтомукупи а вонатрі. Прособміняти.
Обдивлявся він її довго, суворо.
– Вона не тріснула. Ви її розбили.
– Тріснула сама. Слово чести, сама.
– Розбили!
– Тріснула!
– Розбили!!
– Тріснула!!
– Роз. Би. Ли!
– Тріс. Ну. Ла!
– Ну, як знаєте. Хочете, скличемо експертову комісію.
Василь похитнувся.
– Ради моєї калоші – експертову комісію? Ні! Ні-ні!
– Скликайте! – заверещав я.
– Скличу, – солідно пробасила чорна борода.
– Тільки, будь ласка, – попередив я, – не забудьте запросити представників громадських, літературних, мистецьких організацій, а також державного балету. «Кутіть так кутіть»!
– Прошу без посмішечок, – прогуділа борода. – Зайдіть у четвер. Калошу лишіть.
Ми з Василем не були на засіданні комісії.
Але досить мені закрити очі, як перед очима моїми випливає оте засідання.
Величезний, вкритий червоним сукном стіл. Навколо – десяток поважних, бородатих, серйозних, пузатих, товстих і тонких людей. Урочиста тиша.
– Дзінь-дзінь! Оголошую початок засідання з приводу калоші шофера Василя Небораки. Стороже, несіть калошу.
Сторож повільно, з безмежною повагою, тримаючи калошу далеко перед собою, ставить її на килим посеред столу. Починається.
– Прошу слова. Перш ніж говорити про цю калошу, я вважаю за необхідне звернути ретроспективний погляд на економічну ситуацію Союзу взагалі. Ще на початку революції, трам-та-ра-ра-рам-там-там...
– Прошу слова. Дозвольте зробити історичний огляд походження калош взагалі. Ще за часів Юлія Цезаря...
– Калоші в українській художній літературі...
– Калоші в побуті...
– Вплив калош на якість українських кінофільмів...
– Калоші і балет...
Василь стоїть у куточку, погляд його прикуто до калоші на столі. Він почуває, як у шлунку йому стає холодно від жаху.
Другого дня ми з Василем стоїмо перед віконцем.
– Василь Неборака.
– Тут!
– На підставі постанови комісії експертів, трам-там-там, беручи до уваги, трам-там-там, зважаючи на те, що трам-там-там... ви можете одержати нову пару калош. Пишіть заяву.
Калош у склепі нема – крамниця – в крамниці теж нема – заява – протест – постанова – заява.
Шофер Василь Неборака одержав нову пару калош.
Кінець.
Виставу закінчено. Гаснуть огні, розходиться публіка. Механічні ляльки чудово виконали свої ролі. Тепер вони – мертві, безсилі, непотрібні – лежать десь у темному куточку до слідуючої вистави.
(«Червоний перець», № 3-4, 1929 р.)
________________________
Комгоспівський конвейер
Установа. Тріщать друкарські машинки, бігають секретарі, струмочками ллється піт з діловодів, пудряться друкарщиці, лаються одвідувачі; одним словом скажемо: крутиться машина, установа працює.
Цій установі треба написати листа до другої установи. Отже, починається.
– Товаришу картотекарю! Напишіть, будь ласка, листа до такої-то установи. Зміст такий: там-там, тара-рам та-ра-ра-рам-пам, тара-рам.
– Зараз напишу.
Чирк-чирк-чирк! Дряп-дряп-дряп! Готовий лист.
– Товаришу коректоре! А виправте-но оцього листа.
– Слухаю. «У відповідь на ваше відношення з приводу нашого положення... м-гм-гм-гм, гм-гм-гм, м-гм». Єсть! Готово!
– Товаришу класифікаторе, закласифікуйте, будь ласка, вищезазначений лист.
– У цю ж хвилину! Тррр-дряп-дряп-дряп. Готово!
– Товаришу картотекарю! Закартотекуйте, прошу вас, вищезазначений лист.
– Єсть! Готово! Закартотекував!
– Передайте листа друкарщиці.