СМЕРТЬ ПІД АВТОМОБІЛЕМ. ВЧОРА ВВЕЧЕРІ НА РОЗІ...
«Ну, мене, брат, не переїдеш. Я не такий. Я – обережний. Я помиратиму оточений коханими дітьми й онуками, щасливий, спокійний, радісний...»
– Куві-куві! – з-за рогу виринув автобус, вдарив людину з портфелем у бік, людина впала, і переднє товстелезне колесо байдуже прокотилося по плохенькому тілу. На тому місці, де щойно гордовито крокував щасливий майбутній муж, батько, дід, – на тому місці ніяково чорніла дивна суміш з потрощених кісток, м'язів і церобкоопівського костюма.
Жаль.
Жаль шофера. Бо хоч і злочинець цей шофер, а об'єктивно зробив непогане діло. Удушив клопа.
(«Червоний перець», № 15, 1929р.)
________________________
«Добриво»
Соціал-демократ сердито блиснув окулярами і суворо сказав японському генералові:
– Ми обвинувачуємо вас у мілітаризмі – да-с! А сьогодні ми вас піймали на гарячому. Навіщо ви закупаєте в Чилі таку силу селітри?
– Добриво, – відповів генерал. – Угноєння. Хіба ви не знаєте, що селітра дає найкраще добриво?
– Он як!
– Ще б пак. До того ж ми удобрюємо ґрунт навіть у чужих країнах, наприклад у Маньчжурії.
– Селітрою?
– За допомогою селітри.
– Як же ви це робите?
– О, це цілий складний процес. Селітра входить у добриво як складова частина.
– А саме?
– До селітри додається сірка, вугілля та інші речовини. Цією сумішшю наповнюються залізні такі стаканчики, називаються «гарматні набої». Потім ці стаканчики вставляються в гармати. Ба-бах!! — і десятки китайців одразу стають слухняні і лягають.
– На землю?
– Ну да, в землю. Пригріє сонечко – китайці починають гнити і угноюють землю. А робітники нам дорікають: ви, кажуть, закуповуєте селітру для грабіжницьких наскоків на Китай. Брехня, інтриги! Нічого подібного! Даремно нас, бідних, ображають. Ви ж самі тепер ясно бачите: тільки підготовка ґрунту. А потім зійдуть там пишні сходи, прегарні квіти...
– Ну, коли так, – відказав соціал-демократ, – тоді нічого. Коли це для добрива – тоді будь ласка. А то ми думали: може, мілітаризм який, чи там імперіалізм. Просимо вибачити.
(«Червоний перець», № 7¸ 1932 р.)
________________________
Розмова з японським міністром
Співробітник закордонного «демократичного» органа вихопив блокнота і швидко звернувся до міністра:
– Отже, що ви можете сказати про окупацію Маньчжурії?
– Яка окупація? – ображено здивувався міністр. – Це американський наклеп. Ніякої окупації нема. Яка ж це окупація – кілька десятків тисяч війська, сотні три танків, трохи нищителів, трохи гармат, трохи аеропланів, трохи отруйних газів. Це лише для зміцнення японо-китайської дружби. Нас, японців, усі ображають.
– Хто ж вас образив?
На очах міністра блиснули сльози, і він навіть хлипнув.
– Наче ви самі не знаєте! Ми, японці, як ті нещасні сироти: хто не хоче, той не скубне. А найбільше нас ображають ці погані дяді – китайці.
– Чим же саме вони вас образили?
– А як же?! Ми, кажуть, ваших товарів не хочемо купувати. І не купують.
– Ну, і що ж?
– Ну, ми і вирішили по-приятельському переконати китайців, що наші товари треба купувати.
– Чим же ви їх переконували? Гарматами?
– Ну, ви уже скажете! Хіба це гармати? Так, дурниці: трьох- і шестидюймовки. Просто сімейні балачки.
– Ну, а китайці ж що?
– Нічого.
– А ви?
– Ми образилися.
– А вони?
– Вони нас образили.
– Тоді ви, звичайно...
– Звичайно, й ми...
– А вони?
– Вони ще більше образили нас.
– Та невже?
– Побий мене бог! Це, кажуть, окупація! – і побігли скаржитись на нас до Ліги Націй.
– І що ж?
– Ліга Націй своє діло знає. «Дикуни ви! – сказала Ліга Націй китайцям. – Міжнародну ввічливість не розумієте. Забирайтесь геть!»
– Ну, ну?
– Ну, і ми знову почали переконувати. Ось телеграма «Сім-бун Ренго»: «Наші аероплани знову літали над Цзіньчжоу, розкидаючи листівки».
– Хм, дивно. Ось тут сказано: «В результаті убито шістнадцять, поранено двадцять п'ять». Не розумію, як це листівка може вбити чоловіка.
– Це буває. Нещасливий випадок. Тим більше, що ми часом друкуємо наші листівки на металі. Для прочности. А всередину – трохи динаміту.