По щирости я мушу сказати, що ганьбив гідність мого пальта я зовсім не з властивої мені скромности.
Згодом я дізнався, що нічні працівники нічого не мають проти того, аби придбати моє пальто в повну приватну довічну власність. Але я був рішуче проти цього і раз у раз відхиляв привабливі пропозиції.
– А глянь-но, Васько, он на того в кепці, – ловив я захоплений шелест. – Як тобі подобається пальто? Подерж-но моє насіння, я йому оселедця в бік встромлю...
– Хар-роше пальто, – погоджувався Васька.
– Пальто – так собі, – казав я голосно, звертаючись до афішної тумби. – А от револьвер у мене – справді один восторг.
При цьому я поклацував своїм старим кишеньковим ножичком.
– Фраєр із собачкою, – люто й розчаровано посилав мені вслід Васька. – Болячка йому в пуп.
З деякого часу я почав пристосовувати на практиці оригінальний спосіб мого власного винаходу, дякуючи йому моє пальто кілька разів уникало небезпеки назавжди перейти від мене до нового власника.
Примітивши недалечко підозрілу тінь, я швидко шмигляв під ворота і звідтам голосно сам до себе гарчав:
– Серього, а нумо роздягнемо цього фраєра.
Услід за цим до мене линув хрипкий сміх і самовдоволений голос:
– Своїх роздягати хочеш, свинячий пуп? Ну, працюйте, працюйте. Ходімо, Гришко, нема чого заважати.
І підозрілі тіні зникали в пітьмі, після чого я міг уважати себе за врятованого.
Траплялось, проте, що у відповідь на мою пропозицію: «Серього, а нумо роздягнемо цього!» – я чув жалісливий голос беззахисного перехожого, який благав мене взяти шубу і дарувати йому життя.
Од шуби я раз у раз одмовлявся.
– Стій, фраєр!
Я став.
– Купи пальто. Гарне пальто, англійське.
– Красно дякую, – несміливо відповів я. – Але я вже маю пальто. Теж англійське. Воно на мені.
– Ну, от і купи його.
– Я дуже шкодую, але це неможливо. Його вже куплено мною пів року тому в магазині «Єсть смисл переплатіть» під фірмою «Абрам Сопляжнік – К°».
– А тепер купи його у «Гришки Гноя і К°». Ну, мерщій!
– Прошу ласкаво пробачити, але ж це моє пальто. Як же я можу купити його в самого себе?
– Кинь задаватись на макарони, фраєр. Оце ось пальто, котре на тобі, було твоїм до моменту нашої зустрічі. Тепер воно вже моє. Ну, купляй, чи що? Або витрушуйся сей мінут. Ну?
Я торгувався, як візник, до сьомого поту. Він зажадав десять карбованців, я запропонував карбованця. Він скидав по полтиннику, а я накидав по гривенику. Зійшлися на троячці, вдарили по руках. Тут-таки розпили могорич (Гришка Гной витяг з кишені пів пляшки самогону, у мене найшлись ковбаса й хліб). Розплатившись, я потиснув його чесну руку і подався додому, радіючи, що мені пощастило за безцінь купити таке порівняно непогане пальто.
Та одного разу...
Одного разу темної ночі, виринувши наче з пекла, до мене підлетіли двоє здоровенних мацапур і весело заіржали.
– Ха-ха-ха! Володько!! Я найшов пальто.
– Ну, так тягни його сюди, – залунало в темряві.
– Дак в йому пасажир сидить.
– А ти його витруси, – порадив голос із тьми.
– Не витрушується.
– А ти його ножичком підколупай.
– Ну, витрушуйся, дядю. В ту ж мить. Знімай!
– Але дозвольте, – запротестував я. Як же я можу знімати? – Це був гумор шибеника, що раз у раз сходить на мене в тяжкі хвилини життя. – Як же я буду знімати? – резонно запитав я. – За відсутністю фотографічного ап...
– Не стукай тут, слиш? Знімай пальто.
– Пробачте, але ж я можу застудитись і померти. Це варварство! Ідіть ви під три чорти! Хоч ви мене ріжте, нізащо не зніму паль... А втім, будь ласка, беріть.
Останню фразу я сказав, побачивши наведене на мене дуло револьвера.
– Ось маєте моє пальто. Дуже вам удячний, що ви звільнили мене, нарешті, від цієї надмірної ноші, щоб ви нею подавились, грабіжники прокляті!
– Не стукай, тобі говориться. Витрушуй гаман!
– Гаман я, на жаль, забув до... Обережніше з револьвером. Що ви, не бачите, що перед вами людина стоїть? Ось вам гаман. Що? Черевики в мене старі, діряві. Не зніму черев... Чекайте, заберіть револьвер – і маєте ось черевики. Будь ласка, хіба я заперечую? Я навіть радий, їй-богу. Піджак? Але ж... Нате, нате. Беріть. Дуже вам удячний, щоб ви луснули, шкідники прокляті, грабіжники чортові, собачі печінки, стерво свиняче, за вами давно вже плаче шибениця, щоб вам руки поодсихали, чортове кодло...
Пролітаючи темними безлюдними вулицями в напрямку до своєї квартири, я зіткнувся обличчя в обличчя з чудною людиною, що мала точнісінько такий вигляд, як і я, з тією тільки різницею, що він був без брюк.