– Для чого ж динаміт?
– Ах, як же ви не розумієте? Щоб було чути, де саме впала листівка.
– Ну, і що ж китайці?
– Мовчать.
– Як так мовчать?
– Просто, мовчать.
– Не розумію.
– Що ж тут незрозумілого?!
– Говорити не хотять?
– Так, не хотять!
– Мовчать?
– Ні пари з вуст. «Ну як, – питаємо, – переконались?» Знову мовчать.
– Бідні голови!
– Та чого там «бідні голови», коли в них навіть голів нема.
– Такі дурні?
– Ні, просто поодривало їм голови. Листівками. Ще спасибі китайським генералам, а то і говорити ні з ким було б.
– Генерали, значить, розмовляють?
– Ого, ще й як!
– Що ж кажуть генерали?
– «Дякуємо, – кажуть, – великій дружній японській нації за те, що встановлює лад у нашій дикій країні і мирним шляхом розв'язує, що полагається». Так і запишіть.
Задоволений журналіст стулив блокнота й побіг на телеграф здавати кореспонденцію.
(«Червоний перець», № 16, 1931 р.)
________________________
Неможлива зустріч
Звичайно, цього ніколи не буде. Не може бути.
Але коли б це трапилось, я уявляю собі нашу зустріч так.
– Добридень! – по-солдафонському гаркне він, браво підкручуючи фельдфебельські вуса. – Я думаю, що в нього фельдфебельські вуса. – Чим можу бути корисний? Я – Ґржезинський, соціал-демократ. Начальник берлінської поліції.
– Я так і думав, – замислено скажу я. – Так і думав.
– А я от не думаю, га-га-га! – зарегоче мій співбесідник. – Я просто забороняю, не думаючи. З-заборонить! Воспретить! Тащить! Не пущать!
– Спосіб не зовсім оригінальний, – скажу я. – Ви, висловлюючись м'яко, стирили його в колишньої російської поліції.
– Наклеп. Ви мене ще не знаєте.
– О, пане, ви напрошуєтесь на комплімент. Я дуже добре вас знаю. У нас вас усі знають.
–Звідки, ха-ха?
– Щодня ми зустрічаємо вас у наших газетах. Наприклад, ось: «"Роте Фане" повідомляє, що поліція посилає своїх озброєних провокаторів на пролетарські демонстрації. Це викриття підтверджує навіть буржуазна "Фосіше Цайтунг"».
– Ха-ха, і як це ви догадались, що це мої штучки?
– Тяжко було. Проте догадались.
– Як?
– А ось телеграма: «Заборонено на два тижні комуністичні газети "Роте Фане" і "Фольксехо"».
– І тут догадались?
– Про що саме?
– Що газети ці пристукнув саме я?
– Ну, тут і догадуватись нема чого. Бо далі так і написано: «Навіть серед буржуазних кіл заборона викликала глибоке обурення проти соціал-поліцая Ґржезинського».
– Да-с, – задоволено засяє «соціал-демократ». – Це, можна сказать, мого власного винаходу номерок; що два тижні я забороняю «Роте Фане» на два тижні. Як вам подобається?
– Мені подобається інше.
– Що саме?
– Мені подобається «Штурм».
– Який штурм? — нахмуриться він.
– Отой саме «Штурм», що ви самі викликали його до життя.
– Наклеп. Я ворог їхніх штурмів. Ніяких штурмів я не викликав.
– Даремно гадаєте: замість забороненої вами «Роте Фане» виходить «Роте Штурм Фане». Отже, ви викликали до життя «Штурм». Але цього мало: за «Штурмом» приходить «Дранґ». «Штурм унд Дранґ» – ось гасло сьогоднішньої робітничої Німеччини.
– Хто ви такий? – зіскочить з місця Ґржезинський. – Чого ви прийшли?
– Я прийшов подякувати вам.
– Будь ласка, – знову засяє він. – За віщо?
– Як за віщо? За те, що ви – найкращий вихователь відсталих і засліплених соціал-демократичних робітників.
– О, так. Незабаром я готую навіть лекцію: «Гумова палиця і її застосування до...»
– К чорту лекції. Не місце лекціям там, де починається «Штурм унд Дранґ». Ви пам'ятаєте: недавно в цирку Буша зібралися на мітинг безробітні?
– Пам'ятаю. А поліція їх – гумовими па...
– Так, пане: гумовими палицями. Тоді виступив представник Всенімецького комітету безробітних. І під час його промови до столу президії підійшов старий робітник. Він жбурнув долі свій партійний квиток і крикнув: «Двадцять п'ять років я був соціал-демократом і ось я розриваю свій партійний квиток. Ось він!» Так от, коли ви думаєте, що такі робітники – одиниці, ви дуже помиляєтесь, пане. їх сотні, тисячі, десятки тисяч. Сьогодні вони, прозріваючи, шматують свої партквитки, організують штурм і співають:
Нині Німеччина – бульба барвиста,
Владу забрали буржуї, фашисти,
Править банкір-товстопуз.
Ми загартовані вщент боротьбою...